Мстислав Володимирович Великий в хрещенні Федір, також Гаральд, на честь діда, останнього англо-саксонського короля Англії - Великий князь Київський (1125-1132), старший син Володимира Мономаха народився 1 червня 1076. З волі батька в тринадцятирічному віці став новгородським князем, де правив в 1088-1093 і 1095- 1117, діючи у згоді з новгородцями і сприяючи зміцненню Новгородської землі. У 1116 році відбулося розширення новгородського дитинця, за його вказівкою закладена була церква Благовіщення на Городище в 1103 році, і в 1113 році - Ніколо-Дворищенский собор. У 1093-1095 роках Мстислав правив у Ростовській землі і зіграв головну роль у боротьбі свого батька Мономаха і Олега Святославича: в 1096 році в битві на річці Ведмедиці він розбив брата Олега - Ярослава Святославича, а потім і самого Олега, якому довелося залишити Муром і Рязань і бігти в с ... Читати далі »

Велике значення для історії Русі мало правління онука Ярослава Мудрого Володимира Мономаха (1053—1125). Його називали так за родовим ім’ям матері. Існує також легенда, що Костянтин Мономах прислав йому символи царської влади — барми і корону, так звану шапку Мономаха, якою згодом коронувалися московські великі князі й царі. Хоча насправді шапка Мономаха була виготовлена значно пізніше.

 

Своє дитинство Володимир провів при дворі батька в Переяславі. Коли Всеволод Ярославич у 1078 р. став князем київським, Володимир отримав в уділ Чернігів, де п ... Читати далі »

Після чотирирічної боротьби за великокнязівський престол загинули сини Володимира Борис, Гліб, Святополк, Свято­слав. У 1019 р. Києвом заволодів Ярослав. Однак влада його над руськими землями була не повною, оскільки вже в 1024 р. він поніс поразку в битві під містом Лиственом від свого брата, чернігівського князя Мстислава.
... Читати далі »

Князювання Святослава (964-972 рр.) - сина Ольги й Іго­ря - було спрямовано в основному на розширення кордонів Русі і збройну боротьбу із сусідами.

Після смерті Рюрика Олег, будучи ватажком одного з варязьких загонів, захопив владу в Новгороді, звідкіля на чолі дружини по Дніпру спустився в Київ. Представившись куп­цями, воїни Олега обманом захопили і вбили місцевих князів Аскольда і Діра та захопили місто (882 р.). Київ став центром об'єднаної держави, якій підкорялися також Новгородські землі. При цьому Олегові довелося заново завойовувати слов'янські племена, раніше підвладні Києву. Літопис пові­домляє, що в 885 р. він обклав даниною полян, древлян, сіверян і радимичів, а з тиверцями й уличами продовжував воювати.

< ... Читати далі »

Величезний вплив на історичний поступ Чехії здійснив син Яна Люксембурзько­го — чеський король Карл. Період його правління ввійшов в історію під назвою "золотої доби" На відміну від свого батька, схильного до авантюризму, що майже все життя провів у походах, беручи участь у нескін­ченних європейських війнах, витратив усі державні кошти й мало не довів Богемію до банкрутства, Карл з самого початку «рекомендував себе прагматичним і ощадливим державцем».

В умовах наростання феодальної роздробленості молодший син Владислава Германа — Болеслав III Кривоустий (1102-1138) — востаннє об'єднав польські землі. Однак повернути країні могутність, яку та мала за перших Пястів, він не спро­мігся. Перед смертю Болеслав III проголосив принципи успадкування влади (пізніше вони дістали назву статуту), згідно з якими Польська держала остаточно поділялася за його синами на уділи. Верховна влада передавалася старшому синові, який ставав великим князем. Цей акт започаткував у польській історії період феодальної роздробленості.

У другій половині VI ст. хазари підпали під владу Західно-тюркського каганату, під яким були протягом століття. Після розпаду Тюркського каганату в середині VII ст. підкорили собі частину болгар, кавказькі й слов'янські племена та створили Хазарський каганат, першу державну формацію на сході Європи. Верховним володарем Хазарського каганату був каган як релігійний зверхник, його заступником і фактичним правителем був цар-намісник.

 

Хазарська держава у VIII ст., під час найбільшої могутності, сягала до Десни, Дніпра та Дагестану. Хазари підкорили багато племен: алан ... Читати далі »

Археологічні пам’ятки (черняхівська, зарубинецька, корчуватська культури) свідчать про те, що предками українців були східні слов’яни, які впродовж І тисячоліття н. е. пройшли шлях від військово-демократичної організації племен до ранньофеодальної держави. На цьому шляху простежується принаймні чотири етапи.

 

Наприкінці старої ери завершується епоха первіснообщинного ладу в східних слов’ян. Настає етап розкладу родового ладу й зародження "військової демократи" (II ст. до н. є. — II ст. н. е.). У писемних джерелах тих часів (римські історики Пліній Старший, Тацит) ... Читати далі »

Соціальні відносини у ранніх слов'янських племен першої половини І тис. н. е. були типовими для кінцевого етапу первіснообщинного ладу, періоду зародження класового суспільства. Відбувався процес розпаду старих родових общин. Археологами знайдено залишки великих поселень антів, що складалися з низки окремих господарських будівель, ремісничих майстерень. На зміну родовій общині прийшла нова, територіальна сільська община, у складі якої де-не-де зберігались як пережитки минулого давні великі патріархальні сім'ї. Мала сім'я, яка складалася з чоловіка, жінки і дітей, була важливою ланкою суспільства — сільської общини, особливо характерної для південної, лісостепової зони. У сільській територіальній общині вирізнялися окремі заможні сім'ї, які володіли певною власністю, про що, наприклад, свідчать примітивні ключі від дверних засувів, знайдені археологам ... Читати далі »

У VI-VII ст. східні слов'яни вже становили окрему групу слов'янських племен, відому під назвою антів, і проживали на території між Дніпром і Дністром. Візантійські автори Прокопій Кесарійський та Псевдо-Маврикій, розповідаючи про побут антів і склавинів, вказував на спільність їхнього господарського та суспільного побуту. Про господарство цих племен Псевдо-Маврикій, наприклад, писав, що вони мали багато худоби і "плодів земних, особливо проса і пшениці".

 

Описуючи соціальний лад антів і склавинів, Прокопій говорить, що вони не управляються однією людиною, а здавна ... Читати далі »

Оскільки хронологічну глибину історії слов'янства визначають від III - II тисячоліття до н. е. до розпаду слов'янських угруповань в VI - VII ст. , варто охарактеризувати джерела з даної проблеми.

 

По-перше, це твори античних, візантійських, арабських та інших істориків, географів і мандрівників: Геродота (V ст. до н. е.), Страбона, Плінія, Тацита (I ст. н. е.), Птолемея (II ст. н. е.), Йордана, Прокопія, Маврикія (VI ст. н. е.) і т. д. Величезне значення їх праць полягає в тому, що вони донесли до нас перші письмові відомості про слов'ян. Хоча це були вже не ті пр ... Читати далі »

Протягом багатьох століть Словаччина була лише етнографічним поняттям. Словацька етнічна територія компактно розташовувалася у Північній Венфії і в Середні століття називалася Верхньою Венфією. В основу її адміністративно-територіальної організації було покладено розподіл на комітати (окрема область королівського домена), або жупи. Зазнавши певних змін, ця система проіснувала до 1922 р., причому з 16 комітатів на рубежі XX ст. тільки чотири мали словацький моноетнічний склад, а в шести словаки становили більшість.

 

Після розпаду Великої Моравії найважливішим факто ... Читати далі »

Слов'янське населення на території Чехії франкські хроніки XI ст. позначали терміном «богеми». Тут осіло кілька племен. У Празькій улоговині жили чехи, в районі пізнішого р. Жатец - лучани, на півночі Чехії, в басейні р. Білин, - лемузи, в районі м. Мельник - літомержіци і пшоване, у східній частині Чехії - Харват, у південній - дуліби. В IX-X ст. у цих племен відбувається розпад родового ладу і формуються ранньофеодальні відносини. Племінні вожді, вельможі та інші могутні особистості захоплювали загальне родове майно і за допомогою дружин привертали в свою власність селища, пов'язані між собою роди і цілі племена, примушуючи жителів п ... Читати далі »

У попередні десятиліття вітчизняна наука розглядала будь-яку держава як машину для придушення одного класу іншим. Не можна сказати, що це повністю невірно. Однак вірно і те, що природа держави не вичерпується однією лише репресивною функцією. Держава виступає і як потужна витворюючи сила в історії. З точки зору самоорганізації суспільства держава є найважливіша ступінь у приборканні стихійних сил соціального розвитку, суттєве завоювання прогресу. Тому є всі підстави вести відлік власне історичного буття того чи іншого народу з моменту складання державності.

 

... Читати далі »

Населення і внутрішня колонізація.
Основна польська територія в цей час охоплювала близько 250 тис. кв. км. До рубежу X-XI ст. на ній проживало від 750 тис. до 1 млн осіб. Щільність заселення була, природно, нерівномірною. Найбільш густо були заселені Центральна Сілезія, центр Великої Польщі, захід Малої Польщі, Куявія і Помор'я. Ліси займали в той час величезні простори, а незаселені області були особливо великі на кордонах між регіонами.

 

Грод, стаючи військово-адміністративними центрами польської держави, поступов ... Читати далі »

Практично неможливо підрахувати, яка була чисельність населення польських земель в VI-IX ст. Згідно з одними оцінками до кінця VIII ст. на території Польщі проживало близько 500 тис., так що середня щільність населення становила дві людини на 1 кв. км. Якщо вірити іншим гіпотетичним підрахунками, населення було більше - 750 тис. осіб і щільність його відповідно вище - три людини на 1 кв. км, а в родючих районах - до чотирьох чоловік.

 

Базову демографічну, виробничу, соціальну ланку суспільства становила велика патріархальна сім'я, що об'єднувала під одним дахом аб ... Читати далі »

Історія поселення хорватів на нині населеної ними території знайшла вельми докладне висвітлення у творі візантійського імператора Костянтина Багрянородного. Автор приділив хорватам особливу увагу, оскільки вони заволоділи найбільшою із західних провінцій імперії - Далмацією, де знаходилися стародавні міста, з втратою яких Візантія не бажала миритися.

 

Особливо докладно розповідається про захоплення та руйнації слов'янами (іноді автор ототожнює їх з аварами) м. Салону, біженці з якого заснували по сусідству сучасний Спліт (Салону раніше була адміністративним центро ... Читати далі »

Судячи з повідомлень імператора Костянтина Багрянородного (сер. X ст.), серби з'явилися в VII ст. на землях Балканського півострова (континентальна частина), зайнявши територію нинішньої Сербії і Чорногорії (південна частина Далмації). Костянтин називає сербами також мешканців Неретвлянської області (Пагані), Тре-Бінья (Травунія) і Захумья (Хум) - територій, які згодом увійшли до складу Хорватії та Боснії. Згадка про одне сербське плем’я зустрічається також в «Анналах королівства франків»: це плем'я приєдналося до повстання Людевіта По-Шеви на початку IX ст.

 

Як проходив процес християнізації сербів, судити важко, бо основне джерело, Костянтин Багрянородний, майже не приділив цьому питанню уваги, зазначивши тільки, що хрещення відбулося за імператора Іраклія (перша половина VII ст.), а єпископи і пресвітери були запрошені з Риму. Безсумнівно, цей процес був тривалим. У всякому випадку наслідки «великої схизми» 1054 р. ознаменувалися тут нас ... Читати далі »

У 893 р. на народному соборі в новій болгарській столиці Великому Преславі князь Борис урочисто передав владу своєму третьому синові - Симеону. Симеон мав прекрасну освіту. Більше десяти років він навчався в Константинополі у патріарха Фотія. Самі візантійці називали його Полугрекі і сподівалися на його проімперську надалі політику. Однак в історії Болгарії не було іншого настільки самостійного і самовпевненого, що орієнтується тільки на інтереси своєї країни правителя, яким був цар Симеон (893-927). Чи була політика Симеона з самого початку налаштована на війну з Візантією? Дати відповідь непросто. Так, причиною болгаро-візантійської війни 894 р. було ущемлення інтересів болгарської торгівлі в результаті перенесення болгарського ринку з Константинополя в Салоніки. Протести болгарського правителя Візантія проігнорувала. Симеон послав війська, і візан ... Читати далі »

Хрещення Болгарії, створення слов'янської писемності і формування в країні нової християнської духовної культури стали головними подіями болгарської історії другої половини IX - першої чверті X ст. Шлях Болгарії до християнства був тривалим. Визнана Візантією ще в 681 р., Болгарія прийняла нову релігію лише майже два століття по тому, при хані Бориса I (852-889). Болгарський хан, вирішивши ввести в країні нову віру, повинен був впоратися одночасно з двома складними завданнями: вирішити, примусово чи добровільно хрестити свій народ, знайти гідне місце для Болгарії в ряду християнських держав. Для християнських Європи та Візантії язичницька Болгарія не була повноправним партнером.
 

До середини IX ст. в ... Читати далі »

Однак необхідно враховувати, що інформація, вміщена у тих самих писемних джерелах, не є всебічною і повною. Вона відповідає уявленню античних авторів про хід історичного процесу в глибинних областях Східної і Центральної Європи, розміщених далеко від кордонів Римської імперії. Тому дані писемних джерел необхідно піддавати перевірці всіма доступними досліднику методами.

 

В цій ситуації важливого значення набувають археологічні матеріали. Вони не тільки значно доповнюють історичні, лінгвістичні, антропологічні та інші джерела, але й відкривають широкі можливості для ... Читати далі »

Важливе місце в дослідженні слов'янського етногенезу належить мовознавчій науці, оскільки вивчення мови в її розвитку невідривне пов'язане з історією народу — її носія. Мовознавці багато зробили для реконструкції загальнослов'янської мови «як реальної лінгвістичної одиниці, що існувала протягом багатьох століть» (Ф. Л. Філій). Вони досить успішно вирішили питання щодо відношення слов'янської мови до інших індоєвропейських мов і тим самим показали слов'ян як окрему етнічну спільність в сім'ї індоєвропейських народів. Картографування архаїчних слов'янських гідронімів і топонімів має важливе значення для пошуків стародавньої території слов'ян та визначення шляхів і районів їх розселення.

 

... Читати далі »

Джерела про древніх слов'ян діляться на три категорії: письмові, археологічні та лінгвістичні.

 

Письмові джерела про стародавніх слов'ян виникли у сусідніх народів. Це твори візантійців, авторів Заходу і письменників Сходу, самі ж слов'яни в цей час своєї писемності ще не мали. Перші відомості про слов'ян повідомили автори перших століть нової ери: Гай Пліній Старший (23-79 рр. Н.е.), який написав «Природну історію»; Публій Корнелій Тацит (нар. бл. 50 р. н.е.) - автор твору «Про походження і місця проживання германців» («Німеччина»); астроном і географ Клавдій Пто ... Читати далі »

Питання про походження та місцезнаходження слов'янської прабатьківщини, формування етнічно-культурної спільноти й напрями поширення процесу розселення давніх слов'ян і сьогодні не втратили своєї актуальності. Певні варіанти відповідей на них можна відшукати в різноманітних концепціях та гіпотезах, які перебувають у сучасному науковому обігу.

 

"Дунайська гіпотеза", як найдавніша, посідає серед них провідне місце. Вперше її висунув у середині XI ст. літописець Києво-Печерської лаври Нестор. У "Повісті временних літ" він починає слов'янську історію саме з Подунав'я: ... Читати далі »

Слов'яни – одна з найчисленніших груп давньоєвропейського населення. Час її виділення з індоєвропейської спільності ще недостатньо з'ясовано, хоча цьому питанню, як і пошукам слов'янської прабатьківщини, присвячена велика література. Проблема ускладнюється тим, що, на відміну від деяких інших європейських народів, слов'яни дещо пізніше взяли участь в тих історичних подіях, які висвітлені у письмових джерелах. Як відомо, існує чимало припущень щодо прабатьківщини слов'ян. Розглянемо деякі з них.

 

Найдавніша дунайська концепція пов'язана з ім'ям літописця Нестора, я ... Читати далі »