Важливе місце в дослідженні слов'янського етногенезу належить мовознавчій науці, оскільки вивчення мови в її розвитку невідривне пов'язане з історією народу — її носія. Мовознавці багато зробили для реконструкції загальнослов'янської мови «як реальної лінгвістичної одиниці, що існувала протягом багатьох століть» (Ф. Л. Філій). Вони досить успішно вирішили питання щодо відношення слов'янської мови до інших індоєвропейських мов і тим самим показали слов'ян як окрему етнічну спільність в сім'ї індоєвропейських народів. Картографування архаїчних слов'янських гідронімів і топонімів має важливе значення для пошуків стародавньої території слов'ян та визначення шляхів і районів їх розселення.

 

В. М. Топоров і О. М. Трубачов провели картографування та аналіз архаїчних гідронімів Верхнього і Середнього Подніпров'я, а також Верхнього Подністров'я. В результаті виявилося, що слов'янські назви найчіткіше і у великій кількості виступають на південь від Прип'яті й Десни. Вони опускаються по Дніпру до р. Псьол, сягаючи його верхів'я, і заходять на Лівобережжі в межиріччя Псла та Орелі. На півдні Правобережжя вони сягають верхньої течії Південного Бугу та середнього Дністра, на заході — верхів'я Дністра та Прип'яті. На північ від Прип'яті та Десни виступають суцільним шаром балтські гідроніми, які дещо заходять на Правобережжя, де чергуються зі слов'янськими назвами.

 

З півдня в лісостепову смугу території України, головним чином в межиріччя Дністра та верхів'я Прип'яті, заходять гідроніми ілірійського та фракійського походження, а на Лівобережжя — іранські. Германські гідроніми, що складають на схід від Вісли лише сім назв, розосереджені: на північному Підкарпатті (два), па правому березі верхнього Дністра (один), у верхів'ї Південного Бугу (два), на східній Волині (один) і на правому березі Орелі (один). Якщо поширення іранських гідронімів з південного сходу, фракійських та ілірійських з півдня, германських з заходу та північного заходу, балтійських з півночі не викликав сумнівів, то слов'янські пов'язуються саме із зазначеною територією. Але для підтвердження цього припущення необхідні аналогічні дані з межиріччя Вісли та Одри, а також Подунав'я.

 

І. Удольф, проаналізувавши всі дані слов'янської архаїчної гідронімії, дійшов висновку, що найдавніші слов'янські гідроніми і компактно вкривають верхів'я Пруту, Середнє і Верхнє Подністров'я до верхів'їв Вісли. Насиченість архаїчних слов'янських гідронімів в регіоні між Верхнім і Середнім Дніпром, верхів'ям Вісли, Верхнім Дністром і Прутом, наявність балтослов'янських, іранослов'янських та германослов'янських мовних зв'язків, а також відсутність в стародавній слов'янській мові слів, що позпачають специфічні риси гір, моря та деяких порід дерев, поширених в Середній Європі (бук, тис, явір тощо), свідчить про те, що вказана територія вимагає особливо уважного підходу при вивченні археологічних культур, які передують ранньосередньовічним старожитпостям та їх кореляції з історичними та писемними джерелами. Тим більше, що найраніші слов'янські ранньосередньовічні поселення, які виникають у V ст., також відкриті у Подніпров'ї, верхів'ях Південного Бугу, на Середньому і Верхньому Дністрі і верхів'ях Пруту.

 

Ми не можемо погодитися з Ф. П. Філіним, який твердить, що співставленім («накладання») ареалів археологічних культур та реконструювання лінгвістичних регіонів позбавлене перспективи [Филин, 1962]. Така думка викликана деякою переоцінкою можливостей лінгвістики і недооцінкою археологічних джерел в розв'язанні проблем етногенезу. Зрозуміло, що археологам, як і історикам, на шляху до вивчення проблем походження слов'ян зустрічається багато труднощів. Але й порівняльне мовознавство має власні слабкі місця. Мовні явища, як правило, не піддаються датуванню, що значно зменшує їх історико-пізнавальні можливості. Крім того, не можна забувати, що поняття історія мови й історія народу хоча й пов'язані між собою, але не тотожні. Останнє значно ширше і різноманітніше, воно включає ще й низку інших важливих характеристик не доступних лінгвістиці, як предмет вивчення.

 

Не можна не відзначити тієї корисної роботи, яку провели антропологи по виявленню фізичного типу слов'ян, виділенню його серед інших етнічних угруповань. Крім того, визначаючи єдність процесів слов'янського етногенезу, антропологи встановили, що в різних регіонах слов'янської території існують помітні відмінності у фізичній будові слов'янського населення. Це дало їм можливість дійти висновку про вплив на слов'ян іншоетнічних рис — балтських, германських, фракійських та ін. Цей висновок дуже важливий при визначенні ядра території стародавніх слов'ян. На жаль, антропологічні дослідження в галузі слов'янського етногенезу також мають свої труднощі. До них насамперед необхідно віднести обмеженість джерел і навіть їх повну відсутність протягом цілих століть. Загальновідомо, що у V—VIII ст. більша частина лісостепового населення Східної та Центральної Європи.

 

Наукова цінність писемних джерел, даних лінгвістики і антропології виключно велика. Вони незаперечно стверджують існування народу слов'ян-венедів на території Європи вже в перші століття нашої ери. Не викликає сумніву й та обставина, що слов'яни складали в цей час велику самостійну етнічну групу Європи поряд з такими значними етнічними спільностями, як германці, дакійці, сармати, угро-фіни, балти. У VI—VII ст. вони вже були відомі як грізна войовнича сила.