Однак необхідно враховувати, що інформація, вміщена у тих самих писемних джерелах, не є всебічною і повною. Вона відповідає уявленню античних авторів про хід історичного процесу в глибинних областях Східної і Центральної Європи, розміщених далеко від кордонів Римської імперії. Тому дані писемних джерел необхідно піддавати перевірці всіма доступними досліднику методами.

 

В цій ситуації важливого значення набувають археологічні матеріали. Вони не тільки значно доповнюють історичні, лінгвістичні, антропологічні та інші джерела, але й відкривають широкі можливості для вивчення історичного процесу, розкривають нові й часом несподівані риси соціально-економічного і культурного життя слов'янського населення. Саме археологія, що добуває і вивчає матеріальну культуру — житла, поховання, предмети побуту та праці, одежу та прикраси, створені відносно замкнутими групами людей, для яких характерні певні специфічні усталені риси, а головне які піддаються просторовим і хронологічним визначенням прн співставленні з історичними та мовними явищами, дає останнім необхідні орієнтири і прив'язки.

 

Археологічну культуру не можна розглядати як щось застигле, незмінне. Вона може змінюватись, втрачати ті чи інші риси, або набувати нові, розширювати територію, входити компонентом в нові культурні утворення, відображаючи зміни в розвитку тієї етнічної спільності, яку вона представляє. При цьому необхідно мати на увазі, що на кожному новому етапі в ній завжди залишаються елементи, що зв'язують її з попереднім. Таке розуміння археологічної культури дозволяє простежити послідовність розвитку матеріальної культури слов'ян, визначити її територіальні зміни і, застосовуючи ретроспективний метод, поступово поглиблюватись до її джерел.

 

Проте ретроспективно-типологічні дослідження можуть призвести до позитивних результатів лише за умов наявності матеріалів всіх хронологічних ланок, що вивчаються. Невивченість будь-якої з них знижує можливості типологічних співставлень, і як наслідок призводить до помилкових висновків.

 

До нещодавнього часу таким слабким місцем у вивченні етногенезу слов'ян була відсутність старожитностей раннього середньовіччя — пам'яток слов'ян, які б пов'язували так званий римський час в історії слов'ян (І—IV ст.) з часом, що передував утворенню давньоруської держави (VI—IX ст.). їх вивчення почалося лише у 50-х роках нашого століття. Це призвело до появи ряду невдалих гіпотез, що грунтувалися на переконаності в прямій генетичній лінії розвитку слов'янських культур від початку І тис. до н. е. аж до періоду Київської Русі. Виходячи з правильного в цілому посилання про глибоке коріння слов'ян на території Європи, деякі дослідники приписували їм всі існуючі тут археологічні культури; при цьому вони розглядалися апріорі як послідовні ланки безперервного ланцюжка історичного розвитку слов'ян.

 

Так, в основі Вісло-Одерської теорії походження слов'ян, створеної польськими археологами на чолі з Ю. Костшевським, лежить мало доказове ствердження щодо слов'янської належності пам'яток тшинецької і лужицької культур II — першої половини І тис. до н. е. Пізніші археологічні культури на території між Віслою і Одрою розглядалися як наступні етапи розвитку одного і того ж населення аж до середньовіччя. Але сьогодні, при більш строгій ревізії фактів цієї теорії і на ширшій джерельній базі виявилася її повна неспроможність. Навіть найпізнішу з цих культур — пшеворську, яку називали венедською, що датується останніми століттями до нашої ери — початком V ст. н. е., не можна в цілому пов'язати із слов'янами. Що стосується визначення етнічної належності більш ранніх — лужицької, поморської культур, то воно теж далеке від остаточного вирішення.

 

Ця ж сама хиба якоюсь мірою властива й прихильникам Вісло-Дніпровської гіпотези походження слов'ян, яку започаткував В. В. Хвойко. Він першим оголосив, що всі отримані ним в Подніпров'ї матеріали, починаючи від скіфського часу і закінчуючи періодом Київської Русі, відбивають різні етапи розвитку слов'янської культури. Порівняно нещодавно ідеї В. В. Хвойка з позицій автохтонізму розвинув лінгвіст і археолог В. П. Петров [1972], якій запропонував розпочати історію слов'ян в Подніпров'ї з більш раннього часу — від носіїв трипільської культури. Підставою для такої пропозиції став той факт, що саме за часів трипільської культури на території України розпочинається землеробство.

 

Ряд радянських археологів (М. І. Артамонов, П. М. Третьяков, Б. О. Рибаков) в своїх наукових концепціях об'єднують вісло-одерську і вісло-дніпровську теорії, вважаючи, що прабатьківщиною слов'ян були з покон віків землі від Дніпра до Одри [Третьяков, 1966]. Так, М. І. Артамонов вважав, що раннім слов'янам належали лужицька, поморська, пшеворська культури в Польщі, а також скіфські культури Подніпров'я і Поділля, в тому числі історичні неври, гелони і будини. На рубежі нової ери і в першій половині І тис. н. е. слов'янам належали зарубинецька і черняхівська культури.

 

Ще далі пішов у цьому напрямку П. М. Третьяков. На його думку, культура шнурової кераміки, яка відома у II тис. до н. е. між Дніпром і Ельбою, була праслов'янською. Доповнюючи М. І. Артамонова, він вважав слов'янськими також верхньодніпровську і юхнівську культури. В останніх працях П. М. Третьяков починав слов'янську історію вже від зарубинецької і пшеворської культур рубежу нової ери.

 

Теорії автохтонізму в слов'янському етногенезі дотримується Б. О. Рибаков. Він починає слов'янську історію з XV ст. до н. е. і виділяє в ній кілька етапів розвитку [Рыбаков, 1981]. До першого етапу відноситься час існування комарівської і тшинецької культур (XV—XII ст. до н. е.). Праслов'яни займали в цей час територію між Одрою і Середнім Дніпром. То був, на думку Б. О. Рибакова, період першого відпочкування слов'ян. Другий етап він назвав лужицько-скіфським (XI—III ст. до н. е.), коли слов'янам належали лужицька, чорноліська, білогрудівська та скіфська культури.

 

Третій етап — період існування зарубинецької та пшеворської культур (II ст. до н. е.— II ст. н. е.); четвертий — черняхівської і пшеворської культур (III—IV ст.); п'ятий—період раннього середньовіччя.

 

Основним методом дослідження Б. О. Рибакова є картографія культур. Головним аргументом висунутої гіпотези є те, що всі включені ним до слов'янської історії культури займали в різні часи одну територію — межиріччя Дніпра і Одри. На жаль, гіпотеза Б. О. Рибакова, створена ще у 50-х роках на засадах пануючого в цей час автохтонізму, не зазнала до нашого часу ніяких змін, не зважаючи на значний розвиток археологічної науки як в польовому, так і в теоретичному плані.

 

За останні десятиріччя завдяки значному поповненню слов'янської археології новими матеріалами, кількість точок зору щодо проблеми походження слов'ян звузилася, спостерігається зближення позицій дослідників. Великого значення для вирішення цієї проблеми мало відкриття та вивчення ранньосередньовічних слов'янських культур: празької, пеньковської і колочинської.

 

Суть проблеми зводиться тепер до вирішення питання про генезис цих культур, тобто до пошуків джерел ранньослов'янських культур раннього середньовіччя. Докорінно змінюється методологія досліджень етногенезу слов'ян. Раніше дослідники, залучаючи численні, але багатозначні факти суміжних наук, намагалися створити загальну схему слов'янського етногенезу, причому основну увагу приділяли найдавнішим малоприступним етапам слов'янської історії. Тепер славісти намагаються оминути такі схеми, концентруючи увагу на певній, невеликій ділянці досліджень. Основною моделлю пошуків став рух не від невідомого до відомого, а навпаки. Опорним пунктом при цьому стали слов'янські ранньосередньовічні археологічні джерела, які добре пов'язуються з писемними даними про слов'ян.

 

Сьогодні визначилися три основні напрямки в пошуках джерел ранньослов'янської культури.

 

Представники першого напрямку (К. Годловський, І. Вернер, М. Б. Щукін), беручи в основу порівняльного розгляду соціально-економічну модель слов'янського суспільства середньовіччя, бачать її коріння на території Верхнього Подніпров'я, Подесення і Білорусії — в областях поширення пам'яток київської культури ІІІ-V ст.

 

Дослідники другого напрямку (І. П. Русанова, В. В. Сєдов), виходячи з морфологічних ознак самої матеріальної культури, головним чином з подібності або ідентифікації певних форм ліпної кераміки, елементів поховального обряду, висовують гіпотезу, що коріння слов'ян знаходиться в межиріччі Одри і Вісли, в областях поширення пам'яток пшеворської культури. Розглянемо в найбільш узагальненому плані основні положення авторів, що репрезентують обидві точки зору.

 

Синхронна зарубинецькій — пшеворська культура, сформована в основному східногерманськими племенами під впливом кельтської культури, також містила в собі слов'янський компонент. Однак свого проявлення в матеріальній культурі слов'яни з пшеворського ареалу до VI ст. н. е. не мали.

 

У другій половині І ст. н. е. зарубинецька культура Подніпров'я розпадається під ударами сарматів. Зарубинецьке населення в основній масі покидає власні домівки і переселяється у лісові райони Верхнього Подніпров'я та Подесення, частково — у Південне Побужжя. Освоюючи північні регіони, слов'яни поступово змішуються з місцевими балтськими племенами. Наслідком цих процесів стало виникнення там своєрідних пам'яток типів Кісмені — Чечерськ та Почеп, що датуються І—II ст. н. е. та входять до складу пізньозарубинецької культурної групи.

 

Зарубинецьке населення, яке залишилося в Середньому Подніпров'ї, змішавшись з прибулими сюди у значній кількості східнопшеворськими племенами, а також увібравши деякі балтські елементи, створило місцеві пізньозарубинецькі пам'ятки. На цій основі на рубежі II—III ст. складається київська культура.

 

Дещо інакше йшов розвиток слов'янських старожитностей у західній частині України.

 

В середині І ст. н. е., приблизно в той самий час, що і в Подніпров'ї, зарубинецькі племена Прип'ятського Полісся мігрували на південь, в райони Волині та Подністров'я.

 

В процесі інтеграції зарубинців з проживаючими на Волині та Подністров'ї носіями верхньодністровського варіанту пшеворської культури (нащадками поморсько-кльошових племен, асимілювавших якусь частину германців) у другій половині І ст. н. е. створюються пам'ятки зубрицької групи. Вони мають багато спільних рис з пізньозарубинецькими старожитпостями Подніпров'я і Південного Побужжя й, очевидно, генетичне пов'язані з ними. Це цілком зрозуміло, оскільки обидві етнокультурні спільності мають в своїй основі єдиний пшеворсько-зарубинецький субстрат, сягаючий своїм корінням до поморсько-кльошової культури. Носіями зубрицьких пам'яток були, ймовірно, венеди, описані Тацітом.

 

У III ст. зубрицьке населення в інтеграції з фракійцями (носіями липицьких пам'яток Подністров'я) під впливом провінціально-римської культури створює старожитності черняхівської культури. До ареалу цієї культури увійшла також частина пізньозарубинецьких племен Середнього Подніпров'я; інша частина прийняла київську культуру.

 

Наприкінці IV—V ст. на основі цих старожитностей формується ранньосередньовічна так звана празько-корчакська культура слов'ян.