У попередні десятиліття вітчизняна наука розглядала будь-яку держава як машину для придушення одного класу іншим. Не можна сказати, що це повністю невірно. Однак вірно і те, що природа держави не вичерпується однією лише репресивною функцією. Держава виступає і як потужна витворюючи сила в історії. З точки зору самоорганізації суспільства держава є найважливіша ступінь у приборканні стихійних сил соціального розвитку, суттєве завоювання прогресу. Тому є всі підстави вести відлік власне історичного буття того чи іншого народу з моменту складання державності.

 

У польському минулому держава вступає на історичну арену в IX-X ст., однак перші десятиліття його існування не висвітлені джерелами, які дозволили б описати генезис польської державності. У другій же половині X ст. держава першої династії польських правителів, П'ястів, постає як вже складова і досить розвинена військово-адміністративна машина. Основне джерело для відновлення польської історії цього часу - хроніка Галла Аноніма, написана на початку XII ст., - доносить деякі відгомони подій і процесів IX - початку X ст. З неї видно, що вже в IX ст. відбулася консолідація Великопольського «великого племені» полян, які стали підкорювати сусідні племена. Одночасно з завоюваннями йшло будівництво Гроду, формувалася постійна і досить численна дружина, разом з дружиною трансформувалася в особливу соціальну групу племінна аристократія, чиїм джерелом існування ставала данина, що збиралася з підвладного населення.

 

Хроніка Галла Аноніма включає перекази, з яких ми дізнаємося про легендарного родоначальника польських правителів, простого селянина Пяста, вознесенном промислом Божим на престол, і про три його напівлегендарних наступників - Земовіт, Лешке і Земомисле. Вони зуміли підкорити своїй владі не тільки Велику Польщу, а й Мазовію, Куявію, частину Помор'я, землі лендзян. Їх резиденцією був грод Гнєзно, який розростався в міру військових успіхів полян.

 

Організація польської держави в Х-ХІ ст. Першим монархом, про який збереглися більш достовірні дані, був Мешко I (бл. 960-992 рр.). Західноєвропейські і арабські джерела X ст. описують його державу як сильний і розгалужений організм, який спирається на мережу Грод, які перестали бути центрами племен або Опілля, ставши опорою влади польського князя, центрами збору данини і резиденціями невеликих дружинних гарнізонів на чолі з князівськими намісниками.

 

З часом ці грод перетворювалися на феодальні замки. При спадкоємцю Мешка I, Болеславі Хороброму (992-1025), за відомостями Галла Аноніма, в ряді найбільших центрів (Гнізно, Познань, Влоцлавек, Гдеч) були зосереджені численні дружинні загони (в цілому більше 10 тис. лицарів). Таке військо могло існувати тільки завдяки системі централізованої державної експлуатації залежного населення, яка складалася в регулярному зборі данини-податку. Вся підпорядкована князю територія розглядалася відповідно як його власне володіння (патрімоніум), єдиний господарський домен, керований представниками князівської адміністрації та поділений на ряд адміністративних округів (Велика Польща, Сілезія, Краківська, Сандомирська, Мазовецьке, Ленчицького-Серадзьська, Куявська і Поморська землі). При великокнязівському дворі склалася система державних посад (канцлер, воєвода, скарбник, чашники, стольники, конюші тощо), яка в основних своїх елементах відтворювалася і на рівні локальної адміністрації в найбільших Гродах. Глава округу, майбутній каштелян, за допомогою своїх підлеглих збирав податки, організовував дружину, вершив суд від імені князя. Як і всі ранньосередньовічні правителі, польський монарх проводить чи не все життя в сідлі, переміщаючись зі своєю дружиною з однієї землі в іншу і стверджуючи тим самим свою владу і авторитет на місцях. Після прийняття християнства Польщею в 966 р. поряд зі світською адміністрацією стала складатися і церковна.

 

Характерна особливість такої системи державної організації полягає в тому, що саме держава в особі князя і його дружинників виступає феодальною корпорацією, централізовано експлуатуюча та підвладна князю країна. Лише поступово, по мірі наділення представників князя на місцях імунітетними привілеями дружинник з представника держави перетворюється в феодала, який отримує в приватне умовне володіння, за яке він повинен служити князю, ті чи інші заселені території. Державна організація, таким чином, передує феодальній, а вся суспільна система може бути визначена і як система державного феодалізму.

 

Головний організуючий початок політичного життя всякого ранньосередньовічного суспільства - це війна. Внутрішньополітичні зміни та події виступають найчастіше як наслідок військово-політичних конфліктів. Не є винятком і Польща X - початку XII ст. Правління Мешка I (до 992 р.) ознаменовано територіальною експансією Великопольської держави, яке підкорило собі Сілезію, Помор'я, частину Малої Польщі. Інша найважливіша подія цього часу, продиктоване багато в чому політичними міркуваннями, - прийняття християнства як державної релігії в 966 р. і символічна передача польських земель під опіку Римського престолу. Ще одним кордоном в правлінні Мешка I стало оформлення системи військово-державних інститутів польської монархії, складання механізму централізованої державної експлуатації населення.

 

Правління Болеслава Хороброго (992-1025) позначено приєднанням до його держави Кракова в 999 р., укладенням тісного військово-політичного союзу з імператором Священної Німецької імперії Оттоном III під час так званого «Гнєзноського з'їзду» 1000 р. Цей союз супроводжувався і створенням самостійного Гнезненського архієпископату, що гарантувало Польщі церковно-політичну незалежність від німецької церкви. Зближення зі Священною Римською імперією змінилося періодом тривалих воєн з наступниками Оттона III в 1002-1018 рр. Після укладення Будішинського світу з імперією у 1018 р. Болеслав зробив переможний похід проти Київської Русі і приєднав до Польщі ряд міст у Галицькій Русі (1018). Апогеєм політичної діяльності Болеслава стала його коронація в 1025 р.

 

На правління Мешко II (1025-1034) припав ряд поразок: корона і частина придбаних земель були втрачені, в країні спалахнули внутрішні усобиці, які примусили Мешко II до втечі з Польщі, монархія занурилася в політичну і соціальну кризу.

 

Апогей цієї кризи падає на правління Казимира I Відновлювача (1034-1058): чи не всю територію Польщі в 1037 р. охопило народне повстання, спрямоване і проти феодалізації, і проти церкви, що пустила коріння в країні. У польській історіографії воно називається іноді соціально-язичницькою революцією. Наслідки цього соціального вибуху були катастрофічними: державно-адміністративна і церковна системи виявилися майже зруйновані, чим скористався чеський князь Бржетіслав, зробивши в 1038 р. спустошливий похід проти Польщі. Тим не менш Казимиру вдалося відстояти незалежність польського князівства, заспокоїти країну і відновити поколебленний соціальний, державний і церковний порядок.

 

Правління Болеслава II Сміливого, або Щедрого (1058-1081), ознаменований участю Польщі в конфлікті папи Григорія VII і німецького імператора Генріха IV, що приніс Болеславу королівську корону в 1076 р. Проте в 1079 р. він зіткнувся з феодальним змовою, очоленою його братом Владиславом і, можливо, краківським єпископом Станіславом. Хоча Болеслав зважився навіть на страту Станіслава, його впливу виявилося недостатньо, щоб утримати владу в країні, і він змушений був тікати в тому ж 1079 в Угорщину.

 

Перехід влади до його брата Владислава I Германа (1081-1102) означав перемогу відцентрових сил феодальної опозиції над центральною владою. Фактично від імені Владислава країною правив воєвода Сецех, що означало вступ Польщі в смугу нових політичних усобиць і феодальної роздробленості.

 

Правління Болеслава III Кривоустого (1102-1138) привело до тимчасової перемоги над силами опозиції в ході боротьби з Сецехом і братом Болеслава Збігнєвом. Багато в чому це було результатом успішних воєн за возз'єднання і християнізацію Помор'я. У своєму заповіті в 1138 р. Болеслав намагався запобігти розпаду країни на окремі князівства і уділи, вводячи правило принципату у спадкуванні великокнязівського престолу, тобто передачі верховної влади старшому з чотирьох синів. Проте цей державний акт вже не міг зупинити неминучих процесів децентралізації, і після смерті Болеслава Польща вступає остаточно в період феодально-політичної роздробленості.