Головна » 2014 » Березень » 16 » Біфони середини 40-х початку 50-х років ХХ ст.
20:48 Біфони середини 40-х початку 50-х років ХХ ст. | |
| На 1944 р., тобто на час приходу на територію Західної України радянських військ, пропагандистський апарат ОУН і УПА був вже цілком сформований, мав чітку і розгалужену структуру. Особливо важливо звернути увагу на тісний зв’язок відділів політвиховання УПА та референтури пропаганди ОУН. Широкомасштабні бойові дії, що точилися на території, охопленій рухом ОУН і УПА, спричинили значні втрати кадрів та руйнування (часто доволі серйозні) організаційної структури. Важливо відмітити, що крім референтури пропаганди ОУН та апарату політвиховників УПА, які безпосередньо відповідали за пропагандистську діяльність, до неї по можливості залучалися інші структури підпілля, зокрема Служба Безпеки, Український Червоний Хрест. А загалом пропагандою визвольних ідей повинні були займатися всі члени ОУН та вояки УПА. Організація діяльності розгалуженого пропагандистського апарату ОУН і УПА була побудована на доволі високому рівні і включала в себе цілий комплекс питань, пов’язаних з розподілом повноважень та функцій, керівництвом та контролем за здійсненням пропагандистської діяльності, підбором та підготовкою кадрів та ін. Завдання, які покладалися на осередки пропаганди різних рівнів та їх керівників, можна умовно поділити на декілька основних напрямків: підготовка кадрів; забезпечення необхідними матеріалами, що можуть бути використані в пропаганді (опрацювання пропагандистських статей на актуальні теми і т.д.); безпосередньо пропагандистська робота серед населення і, нарешті, контроль за її веденням. Залежно від рівня осередку, той чи інший напрямок діяльності був для нього пріоритетним. Осередки вищого рівня (крайові) визначали напрямки роботи низовим ланкам, займалися забезпеченням їх необхідними пропагандистськими матеріалами, проводили вишколи і контролювали дії нижчих щаблів. Середня ланка - окружні, повітові (згодом надрайонні) - займалася в основному підготовкою кадрів та контролем. Основний тягар пропагандистської роботи серед населення несла нижча ланка – масові та районні пропагандисти. Загалом діяльність референтури пропаганди будувалася на основі різного роду директивних документів. Їх умовно можна поділити на загальні (інструкції, вказівки) та конкретні (наказ, розпорядження, доручення). Політвиховники УПА необхідні матеріали одержували від референтів пропаганди ОУН відповідного терену. Далеко не завжди пропагандистська робота була організована відповідно до вимог інструкцій та вказівок. Основна причина такої невідповідності – перманентний брак кваліфікованих кадрів. Особливо гостро це відчувалося на нижчих щаблях. Цей фактор вкрай негативно відображався на інтенсивності та ефективності пропаганди роботи серед населення. Велика увага приділялася контролю праці осередків пропаганди. Він забезпечувався двома основними шляхами – через організацію суворої звітності та через інспекторські перевірки окремих теренів. Питання звітності, як свідчать документи з середовища підпілля, було одним з центральних у системі організації діяльності осередків пропаганди ОУН. Найефективнішим способом перевірки роботи окремого осередку були своєрідні інспекторські перевірки референтами пропаганди вищого рівня. У структурі референтури пропаганди існувала система заохочень та покарань. В цілому дисертант робить висновок про досить високий рівень організації діяльності пропагандистського апарату, завдяки чому українському національно-визвольному рухові вдавалося тривалий час вести ефективну „психологічну війну” проти радянської тоталітарної системи. Найважливіше завдання пропаганди вбачались у пробудженні і підтримці серед українського народу національної свідомості у всіх її формах. Для здобуття держави необхідно було весь народ залучити до національно-визвольних змагань, викликати у нього любов до свого народу і ненависть до окупанта. Серед основних напрямків, за якими здійснювалася пропагандистська діяльність ОУН і УПА в 1944-1950-х рр. можна виділити пропаганду в Червоній армії, поширення визвольних ідей серед східноукраїнського населення, пропагандистську кампанію проти колективізації та ін. Стратегічне значення для українського визвольного руху мала пропагандистська робота серед молоді. Поряд з означеними вище напрямками, робота за якими носила постійний характер, існували і такі, які були актуальними протягом певного періоду. Їх можна назвати тимчасовими і вони, як правило, були пов’язані з конкретними подіями. Яскравим прикладом такого тимчасового напрямку була пропагандистська кампанія, спрямована на зрив виборів до Верховної Ради СРСР 10 лютого 1946 року. Окремим напрямком пропагандистської діяльності ОУН і УПА було поширення правдивої інформації про український визвольний рух та його ідеї за межами України. В основі цієї роботи лежала концепція національних революцій та створення єдиного фронту боротьби поневолених народів проти більшовицького режиму. З цією метою відділи УПА здійснювали рейди за межі України – у Білорусію, Чехословаччину, Польщу, Румунію, в Західну Європу. Підпільне становища ОУН і УПА вимагало використання доступних і водночас ефективних форм цього виду роботи. В цьому плані однією з найперспективніших форм була усна пропаганда – вона не вимагала використання якихось технічних засобів, давала можливість перебувати у безпосередньому контакті з населенням і швидко реагувати на його запити і потреби. З огляду на її важливість було створено окремий апарат інструкторів-пропагандистів, на яких покладалося ведення масової усної пропаганди. Дисертант детально аналізує його структуру та функції. Використання усної пропаганди вимагало володіння ораторським мистецтвом, знання людської психології та інших якостей. Тому до інструкторів-пропагандистів висувалися певні вимоги щодо їх інтелектуального рівня та особистих якостей, необхідних для ефективного ведення пропаганди. Велика увага приділялася забезпеченню їх необхідними методичними матеріалами. Аналізуючи вимоги методичних та інструктивних матеріалів щодо мови пропагандистів, змісту їх промов, зовнішнього вигляду, необхідності врахування психологічних аспектів, потрібно відзначити, що реалізувати їх на практиці вдавалося не завжди. Пов’язано це знову ж таки з нестачею кваліфікованих і часто низьким рівнем наявних кадрів, а також складними умовами, в яких доводилося працювати масовим усним пропагандистам. Поряд з цим аналіз методичних розробок щодо застосування усної пропаганди свідчить про ґрунтовний підхід до організації пропагандистської діяльності, прагнення піднести її якісний рівень та домогтися якомога більшої ефективності. На основі численних пропагандистських звітів можна зробити висновки про наявність тенденції до зменшення розмаху та інтенсивності усної пропаганди. Це можна пояснити тим, що з кожним роком ускладнювалися умови боротьби - контрзаходи радянських каральних органів не давали змоги розгорнути широку пропаганду, до того ж її і не було кому проводити, оскільки підпілля зазнавало значних втрат, відповідно скорочувався і пропагандистський апарат. Потрібно відзначити також іншу тенденцію – відмова від масових заходів і перехід на індивідуальні розмови або роботу у невеликих групах. Значну увагу приділено аналізу різноманітних форм усної пропаганди, про які йде мова у документах з середовища підпілля, зокрема так званої „шептаної пропаганди”, зміст якої полягав у поширенні компрометуючих радянську владу чуток. Як одну з форм усної пропаганди розглядається діяльність підпільної радіостанції „Вільна Україна”, яка працювала під кодовою назвою „Афродита” і протягом нетривалого періоду свого функціонування сприяла популяризації визвольної боротьби за межами України. Саме друковані засоби пропаганди посідали безумовну першість серед усіх форм популяризації ідей визвольного руху. По-перше, поширення підпільної літератури дозволяло при мінімальній кількості пропагандистів охопити значно більшу аудиторію, ніж міг зібрати будь-який мітинг. По-друге, друковане слово значно довше впливає на людину, ніж промова, оскільки літературу можна неодноразово перечитувати. Врешті-решт сама наявність літератури сприяла піднесенню авторитету того, хто її видавав, оскільки свідчила про його достатню силу і можливості. В умовах активних контрзаходів радянських каральних органів великі видавничі осередки виявилися неефективними, оскільки легко виявлялися і знищувалися. Поширення набували компактні і мобільні техланки, оснащені невеликими верстатами – так званими „гутенбергівками”. Одним з основних засобів видання підпільної літератури, особливо на нижчих організаційних щаблях, була друкарська машинка. Справою першочергового значення було забезпечення підпільних видавничих осередків необхідними для роботи матеріалами: папером, друкарською фарбою, шрифтами та ін. Рівень матеріально-технічного забезпечення видавничої діяльності ОУН і УПА був досить високим, зважаючи на умови, в яких вона здійснювалася. В кількісному відношенні переважну частку друкованої продукції становили листівки, летючки та короткі заклики. Натомість літератури більш високого рівня видавалося значно менше. Це є цілком зрозумілим – листівки і гасла краще сприймалися населенням, ніж ґрунтовні аналітичні матеріали, відповідно вони користувалися більшим попитом. Переважна більшість видань через великі розміри та високий теоретичний рівень були складними для сприйняття населенням, мали, головним чином, внутрішньоорганізаційну навчальну вартість і були малопридатними для масової пропаганди. Підпільна література, яка видавалася під егідою ОУН і УПА є справжнім феноменом українського національного руху. Феноменом, в першу чергу, з точки зору кількості пресових видань, які ОУН і УПА спромоглися видавати в надзвичайно складних умовах підпілля. Причому значна кількість видань не позначалася на їх якості, оскільки існувала доволі жорстка система контролю, яка не допускала виходу видань низького ідейно-політичного рівня та незадовільної якості виконання. Щоправда ці видання не зовсім відповідають загальноприйнятому розумінню поняття „преса”, оскільки важкі умови боротьби не дозволяли дотримуватися принципу періодичності їх виходу. Більшість з них виходили неперіодично, коли для цього була можливість. Досить часто вихід видання припинявся через декілька номерів, а то і взагалі обмежувався одним номером. За характером підпільні видання можна поділити на інформаційні, пропагандистсько-виховні, вишкільні та гумористично-сатиричні. Якщо ж систематизувати підпільну пресу в залежності від читацької аудиторії, для якої вона призначалася, то переважно це були видання загального призначення, без надання переваг якійсь конкретній соціальній групі. Виняток становить хіба що молодь, для якої видавалася чимала кількість видань, що було зумовлено пріоритетністю цього напрямку пропаганди. Зрозуміло, що свою аудиторію мали також вишкільні видання, які призначалися для керівних кадрів Організації, пропагандистів та політвиховників. Поряд з цим видавництво підпільної преси мало свої недоліки. Одним з основних, на думку дисертанта, є невеликі наклади пресових видань. Такий висновок можна зробити на основі даних звітів про передрук та розповсюдження літератури. Як наслідок, підпільну пресу одержували в основному керівні кадри Організації, пропагандисти, командний склад УПА та політвиховники. З іншого боку, в значній кількості видань на зразок „Ідея і Чин” не було потреби, оскільки їх рівень був надто складний для сприйняття основною масою населення (в першу чергу селянства), яке вимагало художньої літератури та революційних пісень, а не теоретичних статей. Значною мірою цей недолік усувався за рахунок видання різноманітних брошур та книг. Загалом їх можна систематизувати за аналогічною схемою, що і пресу. Суттєва відмінність полягала у більшій різноманітності подібних видань порівняно із пресою. В даному випадку можна говорити про навчальні видання (підручники з конспірації та партизанської тактики, військові статути УПА, вказівки щодо пропагандистської та організаційної роботи), брошури пропагандистського та контрпропагандистського характеру, художньо-мистецькі твори (оповідання, збірники поезій та повстанських пісень), мемуари, історичну, гумористично-сатиричну літературу, видання довідкового характеру. Загалом підпільні брошури, як і більшість преси, призначалася для широкого загалу, без орієнтації на конкретну соціальну групу. Хоча виходили і спеціалізовані видання – для пропагандистів (серія „На допомогу пропагандистам”), для молоді (серія „Слідами героїв”), для військовослужбовців Червоної Армії, для закордонного читача та ін. Високий рівень організації видавничої діяльності, ґрунтовний підхід до справи видавництва преси та неперіодичних видань робили їх важливим засобом пропаганди і грізною зброєю українського національного руху в боротьбі за Українську державу. Листівки становили основну масу підпільної літератури. Пояснити це можна в першу чергу відносною легкістю їх видання в підпільних умовах порівняно з іншими видами нелегальної літератури. Не потребуючи особливих технічних зусиль, листівки дозволяли охопити значну аудиторію, роз’яснюючи в доступній і зрозумілій різним верствам суспільства формі програму визвольного руху, його позицію щодо конкретних проблем та закликаючи населення до боротьби за Українську державу. Є різноманітні способи виготовлення листівок: друкарським способом, за допомогою так званих „гутенбергівок”, шляхом нанесення відбитків з дерев’яних кліше, на друкарських машинках, переписуванням від руки. За своїм характером їх можна поділити на листівки-інформації, листівки-роз’яснення та листівки-заклики. Кожен з цих різновидів мав свої особливості. Якщо повідомлення та роз’яснення були розраховані на раціональне сприйняття, то заклики зверталися більше до почуттів, в емоційній формі спонукаючи читачів до конкретних дій. Значний пропагандистський ефект мали листівки-карикатури, які користувалися особливою популярністю серед населення. Близькими до листівок були бофони, які попри основну функцію грошових документів, несли і певне пропагандистське навантаження. Відповідно до їх спрямування, можна виділити в першу чергу листівки загального призначення, що зверталися до українського населення в цілому, близькими до яких є відозви до населення певного регіону. Такі листівки видавалися, здебільшого, як реакція на конкретні події або дії радянської влади, а також з нагоди свят, в першу чергу релігійних. Конкретні проблеми соціально-економічного чи політичного характеру розглядалися, як правило, у зверненнях до тих соціальних груп, для яких ці проблеми були найбільш актуальними. В цьому плані можна виділити селянство, робітників, інтелігенцію, військовослужбовців Червоної Армії, молодь, представників інших народів СРСР та сусідніх держав, працівників радянської адміністрації, каральних органів і тих, хто з ними співробітничав, а також членів ОУН та бійців УПА. Застосування різноманітних форм листівок, диференційований підхід до їх видання, який проявлявся у зверненнях до конкретних соціальних груп з підбором відповідної тематики та аргументів, робили цей вид підпільної літератури одним з найефективніших засобів ведення „психологічної війни” ОУН і УПА проти радянського режиму в 1944-1950-х рр. | |
|
| |
| Всього коментарів: 0 | |