Археологія, як і кожна наука, має свої традиційні методи дослідження (типологічний, статистичний). Постійно удосконалюючи їх, вона також залучає до свого арсеналу методи природничих наук і вдало поєднує їх з власними.

 

Суть його полягає у виділенні серед археологічних знахідок типів речей з властивими лише їм ознаками. Є, наприклад, вістря стріли свідерського типу, скіфський меч-акінак, горщик києворуського типу тощо. Типи речей часто ділять на підтипи та інші номенклатурні одиниці. Типи речей з різних археологічних об'єктів порівнюють між собою, встановлюють їх відмінність, схожість або тотожність. Порівнюють і цілі комплекси речей, властивих тій чи іншій пам'ятці. Схожість речей пояснюється однаковим функціональним призначенням їх або генетичною спорідненістю населення, що виготовляло ці речі. Наявність спільних типів речей також свідчить про один і той самий час існування тих пам'яток, де їх виявлено. Отже, застосування типологічного методу дає можливість виділяти археологічні культури і датувати їх.

 

Типологічний метод уперше найповніше застосував у своїх працях шведський археолог О. Монтеліус (1843-1921), який виділив так звані типологічні ряди розвитку окремих речей (кам'яних, металевих). У цих рядах він простежував шляхи розвитку форми речей і їх відносну хронологію. Основним недоліком типологічного методу є, перш за все, акцентування уваги дослідника на окремих найвиразніших знахідках комплексів і не-достатнє використання при узагальненнях масового матеріалу. Цю хибу методу можна усунути застосуванням статистичних способів опрацювання матеріалів.

 

Існує багато форм статистичної обробки масо-вого археологічного матеріалу. Найпростішою серед них є вивчення комп-лексів за допомогою підрахування археологічних матеріалів у відсотках і виведення індексу їх спорідненості шляхом додавання спільних величин процентного складу окремих ознак. Візьмемо, наприклад, чотири комплекси кераміки — А, В, С, D — і порівняємо їх за елементами орнаменту (ямки, гребінці, лінії) у відсотках:

 

Елементи орнаменту А В С D

Ямки 30 20 10 10

Гребінці 40 60 90 70

Лінії 30 20 0 20

Разом 100 100 100 100

 

Індекс спорідненості (Ісп) виводиться попарно для двох комплексів шляхом додавання спільних величин по кожній з ознак. Всі комплекси прирівнюють до одного, еталонного, — в даному випадку це комплекс А. Звідси маємо:

 

ІСПАВ = 20+40+20 = 80; 

ІСПАС = 10+40+0 = 50; 

ІСПАВ = 10+40+20 = 70.

 

Отже, за елементами орнаменту найближчими між собою є комплекси А і В. Індекс спорідненості по відношенню до еталонного комплексу вказує також і на ступінь спорідненості їх між собою. Так, у нашому випадку комплекс D стоїть на 20 одиниць ближче до комплексу-еталона А, ніж комплекс С.

 

Такі ж індекси спорідненості можна виводити як для інших груп ознак кераміки, наприклад, мотивів орнаменту, так і для інших знахідок комплексу. На підставі індексів спорідненості комплексів за окремими групами ознак можна вивести загальний індекс спорідненості комплексів, що порівнюються.

 

Суть цього полягає у визначенні хронології археологічних пам'яток за послідовністю залягання культурних шарів чи поховань щодо геологічних відкладів та один до одного. Наприклад, культурний шар на багатошарових стоянках, що залягає нижче, давніший, ніж шари, які лежать вище. Щодо стратиграфії поховань у випадку, коли одне з них перекриває або прорізає інше, то поховання, яке перекриває або перерізає інше, є пізнішим. У курганах основне (перше) поховання в материку старше, ніж могили в його насипі.
 

При вивченні археологічних матеріалів застосовують також металографічний, спектральний і трасологічний методи.
 

Абсолютне датування пам'яток здійснюють за допомогою радіовуглецевого методу, дендрохронологічного та методу пилкового аналізу.

 

Застосовують для визначення віку пам'яток, що мають органічні рештки—дерево, вугілля, торф, тканини тощо. Першо-відкривач цього методу- англійський вчений У. Ф. Ліббі — у 1946 р. отримав Нобелівську премію. Метод заснований на принципі підрахунку кількості радіоактивного вуглецю (С-14) у досліджуваному матеріалі. Чим менше радіоактивних розпадів у пробі (період напіврозкладу радіоактивного ізотопу вуглецю дорівнює 5586 ± 30 років), тим старіша пам'ятка. За допомогою радіоактивного методу датують пам'ятки віком до 50-60 тис. років з точністю ± 50-200 років.

 

Полягає в підрахунку річних кілець на деревах. Цей метод дає можливість датувати пам'ятки з точністю до одного року. За допомогою цього методу визначають вік більш пізніх археологічних пам'яток, хоча його застосовують і для датування об'єктів давніх епох — до 5-8 тис. років до н.е.

 

Дуже перспективним для уточнення віку пам'яток виявилося поєднання радіовуглецевих і дендрохронологічних дат (так звані калібровані дати).

 

Капсула з пилком рослин довго зберігається в грунті. Ці капсули в різних рослин неоднакові за формою і розмірами. Визначаючи склад пилку у зразках, палеоботаніки роблять висновок про ландшафт і клімат стародавніх епох. Таким чином було виявлено, що клімат протягом епох не був завжди однаковим. У плейстоцені були холодні льодовикові періоди. В голоцені виділяється кілька відносно точно датованих кліматичних періодів. Визначивши склад пилку в культурному шарі поселення і порівнявши його з даними діаграм уже датованих кліматичних періодів, можна визначити і вік пам'ятки

 

Крім розглинутих, існують і інші методи датування археологічних об'єктів, наприклад, люмінесцентний, калій-аргоновий тощо.