Перші пам'ятки цієї культури відкрито наприкінці XIX ст. В. В. Хвойкою поблизу с. Зарубинці на Київщині. Тут досліджено залишки безкурганного могильника з трупоспаленням. Серед супровідного інвентарю виявлено специфічний ліпний посуд та бронзові фібули. Широкі розкопки були проведені на могильнику зарубинецького типу у с. Корчувате поблизу Києва у 1940-1941 рр. І. М. Самойловським, який відкрив тут понад 100 поховань. У другій половині XX ст. пам'ятки зарубинецької культури вивчали Є. В. Максимов, В. І. Бідзіля, А. І. Кубишев, С. П. Пачкова, П. І. Хавлюк, П. М. Третьяков, Ю. В. Кухаренко, К. В. Каспарова та ін. Дослідженнями визначено п'ять локальних районів, що становлять територію поширення зарубинецької культури: Середнє Подніпров'я, Прип’ятське Полісся, Верхнє Подніпров'я, Південне Побужжя, Верхнє Подесення. Елементи зарубинецької культури виявлено на землях Західного Побужжя, Верхнього і Середнього Подністров'я — у зоні стику зарубинецького масиву з пшеворською культурою і з південно-західними групами пам'яток гето-фракійського населення.

 

Зарубинецька культура відома за групою неукріплених поселень, городищ, могильників. Поселення займали високі миси річок, ярів або розташовувалися на надзаплавних терасах. Розміри поселень в середньому до 2 га. Іноді селища розміщувалися на місцевості невеликими групами по 10-15 поселень. Для Середнього Подніпров'я Є. В. Максимов виділив три такі групи: канівську, ржищівську і київську.

 

Для зарубинецької культури характерні наземні і заглиблені в землю житла площею в середньому 18-20 м2. При спорудженні будинків використовували техніку дерев'яного каркасного будівництва. Стіни стовпової конструкції обмазували рідкою глиною і білили. Покрівлі зарубинецьких жител були двосхилими. Для покрівлі використовували жердини, солому або очерет. Опалювали житлові приміщення відкритими вогнищами. Рештки вогнищ виявлено і за межами жител (очевидно, літні печі). Поблизу жител зафіксовано також господарські ями 1,2 м в діаметрі і глибиною до 1 м, що у вертикальному перерізі мали циліндричну або дзвоноподібиу форму.

 

Населення вело осілий спосіб життя. Основні залізні знаряддя (серпи, коси), виявлені на зарубинецьких пам'ятках (Бабина Гора, Зарубинці, Монастирьок), свідчать про землеробський характер господарства. Цікаво, що на Круглицькому поселенні Середнього Подністров'ї серед поєнешти-лукашівських матеріалів знайдено зарубинецький залізний наральник, а також серпи і коси. Мешканці зарубинецьких поселень вирощували просо, пшеницю-двозернянку, ячмінь. Зерно зберігали в керамічних корчагах. Вони споживали кашу, виготовлену з круп зернових культур, а також випечені на керамічних сковородах хлібні коржі. З городніх культур були відомі горох і ріпа. Вирощували також коноплі і льон. У скотарстві переважало розведення корів, свиней, дрібної рогатої худоби й коней.

 

На поселеннях знайдено кістки собак, що виконували сторожові та мисливські функції. Зарубинецькі мисливці полювали на кабана, оленя, лося, зубра, ведмедя, бобра, куницю.

 

Залізо добували з болотних (озерних) руд у спеціальних глинобитних горнах, що працювали на деревному вугіллі. У результаті плавки одержували невеличку залізну крицю, яку потім проковували. У деяких поселеннях існували досить крупні, як на ті часи, залізоробні майстерні. Одну з них відкрито й досліджено в Лютежі (В. І. Бідзіля, С. П. Пачкова). У ковальській справі використовували крицеве залізо, знали вже й сталь, яку одержували за допомогою цементації (Г. О. Вознесенська, В. Д. Гопак). На зарубинецьких поселеннях виготовляли і керамічний посуд. Для формування посуду використовували гончарний круг ручного типу. Сформовану і просушену посудину випалювали. Виготовлення посуду, проте, не вийшло за межі домашнього ремесла.

 

Ювелірні вироби виготовляли з привізної бронзи. Бронзу плавили в керамічних тиглях на вогнищах. Застосовували також проковку, протяжку, чеканку. Виробляли фібули-застібки для одягу, шпильки, браслети, кільця та ін.

 

Про існування ткацтва в зарубинецьких племен свідчать керамічні пірамідальні важки для ткацького вертикального верстата, а також глиняні прясельця. Тканини виготовляли з льону, конопель, вовни.

 

Шкіри та хутра уміли обробляти кістяними знаряддями, залізними ножами, голками і проколками.

 

Дерево обробляли сокирами, стругами, теслами, долотами, свердлами, ножами.

 

З кістки виготовляли проколки, рукоятки ножів, з каменю — зернотерки, точильні бруски, ливарні форми.

 

Зарубинецьке населення мало економічні й культурні зв'язки з сусідніми племенами, а також з периферією античного світу. На південь по Дніпру вивозили хутра, шкіри, мед і віск. З півдня завозили вино й олію в керамічних амфорах, а також деякі тканини, ювелірні вироби тощо.

 

Могильники зарубинецьких племен представлені ґрунтовими безкурганними похованнями (трупоспалення в урнах або просто в ямах). Серед супровідного інвентарю знайдено керамічний посуд (лощені горщики, миски, кухлі), а також інші побутові речі (переважно бронзові фібули, браслети, кільця).

 

Трупопокладення на могильниках зустрічаються рідко. На зарубинецьких могильниках Середнього Подніпров'я у Пирогові, Корчуватому, Дідовому Шпилі виявлено лише по кілька трупопокладень. Чотири поховання-трупопокладення відомі у Велемичах на Прип'яті. Відомі і кенотафи, які не мають залишків поховання, але вміщують у поховальних ямах той самий речовий інвентар, що супроводжує справжні могили. Це, очевидно, імітовані поховання меморіального характеру на честь людей, що загинули або померли на чужині.

 

Загальна хронологія зарубинецької культури визначається кінцем ІІІ ст. до н.е. — II ст. н.е. У кожному з локальних регіонів (Середнє Подніпров'я, Прип'ятське Полісся, Верхнє Подніпров'я, Південне Побужжя, Верхнє Подесення) дати визначаються конкретно на підставі типів привізних амфор і фібул.

 

Сучасні дослідники не мають єдиної думки щодо етнічного складу зарубинецьких племен. Їх пов'язують з слов'янами, германцями, балтами. Проте, дані мовознавства, типологічна близькість зарубинецьких пам'яток з київською культурою III—V ст. н.е. та культурами ранньосередньовічних слов'ян V—VII ст. н.е. — пеньківською і коломийською—дають підстави вважати зарубинецьку культуру ранньослов'янською.

 

 

Свою назву культура одержала від м. Пшеворськ (Польща), поблизу якого у 1905 р. було досліджено великий могильник. Основною територією поширення пшеворської культури є південна та центральна Польща (межиріччя Вісли та Одера). Культура сформувалася на початку II ст. до н.е. на основі поморсько-кльошових старожитностей, під впливом латенської культури, і проіснувала до IV — початку V ст. н.е. На території Польщі досліджено ряд пшеворських поселень і понад 40 могильників. Ці старожитності представляють осіле землеробське населення, допоміжну роль у господарстві якого відігравало приселищне скотарство.

 

На території України пам'ятки пшеворської культури виявлено і досліджено в басейнах Західного Бугу і Верхнього Подністров'я. Відомі окремі поховання в Середньому Подністров'ї, на Поділлі, у Закарпатті. На Волині пшеворське населення проживало поряд із зарубинецькими племенами, а в Середньому Подністров'ї — з фракійськими. Перші публікації про пам'ятки пшеворської культури на початку XX ст. підготували В. Деметрикевич, К. Гадачек, Л. Легоцький. У 30-х роках М. Ю. Смішко систематизував відомі на той час матеріали пшеворської культури на західноукраїнських землях. Пам'ятки пшеворської культури досліджували також І.К.Свєшніков, Г. І. Смирнова, В. Д. Баран, М. Ю. Смішко, Д. Н. Козак, І. П. Русанова, В. К. Воляник, С. П. Пачкова.

 

З поселень найкраще вивчені Підберезці, Сокільники І, Пасіки-Зубрицькі, Чишки, Підбірці, Березець та інші у Верхньому Подністров'ї; Бернашівка, Велика Слобідка в Середньому Подністров'ї. Пшеворський могильник досліджено в селі Гринів Львівської області.

 

Поселення виникали вздовж рік та струмків на перших надзаплавних терасах і на схилах ярів і балок. Площа поселень становила 0,2-1.4 га. Тут виявлено наземні житла і напівземлянки прямокутної, рідше квадратної у плані форми, середньою площею 14-20 м2. Стіни мали стовпово-каркасиу або зрубну конструкцію. В одному з кутів або в центрі житла знаходилися відкриті вогнища чи глинобитні печі. Існували також наземні господарські споруди та ями для зберігання продуктів землеробства й тваринництва.

 

Могильники пшеворської культури переважно безкурганні, розмішені на підвищених місцях. Поховальний обряд характеризується трупоспаленнями двох типів: ямним і урновим. Зовнішніх ознак ці грунтові могили не мають. Поховання воїнів супроводжували предмети озброєння (залізні мечі, наконечники списів, умбони від щитів, шпори). Типовим для пшеворської культури є звичай втикати деформовану зброю (мечі і списи) у дно поховальної ями.

 

У с. Звенигород Львівської області досліджено змішаний пшеворсько-липицький могильник.

 

Пшеворська кераміка населення Подністров'я і Західного Побужжя в основному ліпна. Це горщики, миски, кружки. Поверхня посуду згладжена, з лощениям. Але є посуд з поверхнею, навмисне ошершавленою шляхом покриття керамічних виробів рідкою глиною з домішками крупно-зернистого піску. З другої половини І ст. н.е. з'являється в невеликій кількості гончарний посуд, очевидно, липицької культури. Третьою чвертю II ст. н.е. датується поява гончарних мисок і амфорної тари Північно-Західного Причорномор'я. УIII ст. гончарну кераміку вже виготовляли на місці. Про це свідчать досліджені у Верхньому Подністров'ї гончарні майстерні (Ріпнів II, Неслухів, Сокільники).

 

На поселеннях і могильниках знайдено залізні сокири, тесла, швайки. Прикраси представлені фібулами, шпильками, намистинами, кістяними амулетами. З побутових предметів виявлено поясні набори, ножі, гребені, ключі, бритви, ножиці, кресала. На могильнику Грипів знайдено майстерно виготовлену з бронзи накладку для піхов меча. Лицьовий бік накладки прикрашено карбованими зоо- й антропоморфними зображеннями. У прямокутних рамках зображені вовк, що роздирає жертву; грифон; акт священного шлюбу героя й героїні; баран, що поїдає молоді стеблини; озброєний вершник. На думку дослідників, усі п'ять зображень об’єднано в композицію, яка, очевидно, передає давній міфологічний сюжет про походження роду.

 

Речовий комплекс знахідок (фібули, пряжки, гребені, предмети озброєння і кераміка) датує пшеворські старожитності західних областей України початком І—III ст. н.е.

 

Основу господарства пшеворського населення Верхнього Подністров’я і Західної Волині становили землеробство і приселищне скотарство. Вирощували просо, пшеницю, жито, ячмінь, горох, сочевицю, коноплі. У домашньому стаді були велика рогата худоба, свині, вівці, кози, коні. На високому рівні були добування та обробка заліза, бронзи, ювелірне ремесло, обробка дерева, кістки, прядіння й ткацтво.

 

Питання етнічної належності носіїв пшеворської культури на території Верхнього Подністров'я і Західної Волині вирішується з урахуванням відчутного впливу, починаючи з І ст н.е., з боку зарубинецьких ранньослов'янських племен, а також зіставленням східнопшеворських пам'яток зі старожитностями черняхівської культури і ранньосередньовічних слов'янських племен Подністров'я. Дослідження (В. Д. Баран, І. С. Винокур, Д. Н.Козак) показали, шо в першій половині І тисячоліття н.е. тут відбувався процес формування однієї з груп східнослов'янських племен. Щодо окремих пшеворських поховань зі зброєю, то вони, очевидно, пов'язані з населенням Мазовії, яке прийшло в рух у зв'язку з початком «великого переселення народів».