Західноєвропейський капіталізм (особливо англійський), шо швидко розвивався за нового часу, потребував у дедалі більших масштабах сировини для промисловості і нових ринків збуту продукції, виготовленої західною промисловістю. Кризова постсередньовічна економіка Цинської імперії ніяк не могла на рівних змагатися з капіталістичною промисловістю Заходу в ефективності виробництва, тому від 1757 р. китайський ринок був штучно закритий, шоб запобігти експансії західних товарів і технологій. Лише через порт Ґуанчжоу на південно-східному узбережжі країни торгівля китайців з іноземцями допускалася, але й там її обсяги жорстко обмежувалися владою, а всі товаропотоки мали монопольно йти через цілковито підконтрольну імперській адміністрації купецьку корпорацію ґунхан. І хоча від політики хайцзінь серйозних втрат зазнавали й деякі галузі власне китайського господарського комплексу (зокрема орієнтовані на експортні поставки виробники фарфору, шовку та чаю), в політиці самоізоляції Цини вбачали єдиний засіб збереження в цілості традиційної економіки країни, а також захисту від занадто активної колоніальної експансії західних держав. Така ситуація, звичайно, ніяк не влаштовувала західних товаровиробників, і вже наприкінці XVIII ст. Великобританія, як найрозвинутіша у промисловому відношенні країна тогочасного світу, почала докладати зусиль, аби «відкрити» безмежний китайський ринок для своїх товарів.

 

Наркотично залежні китайці готові були продати все, аби накуритись опіуму, і від середини 1810-х років Цини з подивом виявили, шо китайський експорт перестав покривати опіумний імпорт, а грошове срібло почало активно витікати з імперії. Уже наприкінці 1810-х років англійці шорічно ввозили до Китаю по 250—300 т отруйного зілля. Далі — більше: через 20 років опіумний експорт британців до Китаю сягнув 2—2,5 млн. т. Прямі збитки цинської економіки становили 5—6 млн срібних лянів (державний річний бюджет імперії становив 40 млн лянів). До цього додалися моральне й фізичне виродження нації, розгул корупції і пов'язаного з масовою наркоманією бандитизму. Ситуація вимагала термінової реакції владних структур, і в 1838 р. до Гуанчжоу прибув спеціальний уповноважений цинського двору по боротьбі з опіумною контрабандою Лінь Цзесюй (1785-1850).

 

Прибувши у грудні 1838 р. до Ґуанчжоу, Лінь Цзесюй почав діяти швидко й рішуче, повною мірою використовуючи отримані від богдихана Міньніна (храмове ім'я Сюань-цзун, гасло правління — Даоїуан [1821—1850]) надзвичайні повноваження. Англійській факторії проголошувалася блокада, вся торгівля з іноземцями була припинена. Як заявив Лінь Цзесюй, основною умовою її відновлення має стати видача усього завезеного до порту опіуму. Європейські купці вагалися кілька місяців, але торгівля справді встала, і 20 тис. ящиків опіуму (1200 т.) були таки передані Лінь Цзесюю, після чого, за його наказом 3 червня 1839 р., весь цей наркотик був прилюдно спалений. Формально, враховуючи явно злочинний характер конфіскованого «товару», дії Лінь Цзесюя були цілком законними, проте англійський уряд вігів У. Мелборна не ускладнював собі життя зайвою казуїстикою, коли йшлося про інтереси англійського капіталу в Азії. Цинічно розцінивши дії Лінь Цзесюя як знищення приватного майна британських підданих, англійський кабінет використав означений інцидент як привід для початку воєнних дій. З цього почалася англо-цинська війна 1840—1842 рр., яка увійшла в історію під назвою «першої опіумної».

 

Активним бойовим діям передували кілька млявих перестрілок між цинськими і британськими військовими кораблями. Британцям знадобилося кілька місяців, щоб доставити десантними кораблями в район конфлікту свою сухопутну армію, тому на масовані наступальні дії, так і не оголосивши війну Цинам офіційно, інтервенти зважилися тільки в червні 1840 р. За лічені тижні, використовуючи якісну перевагу в озброєнні (уніфіковані й істотно далекобійніші нарізні рушниці з циліндричними кулями проти різнокаліберних гладкоствольних китайських рушниць із круглими кулями; бойові пароплави й багатопалубні лінкори та фрегати супроти вітрильних джонок; мобільні стандартизовані польові гармати проти важких, а тому малорухомих цинських тощо), британці, керовані адміралом Дж. Еліотом, легко блокували порти Ґуанчжоу, Сяминь і Нінбо, а також гирло р. Янцзи, окупували острови Чжоушань із портом Дінхай і вже в серпні увійшли до північнокитайського порту Тяньцзінь, розташованого в кількох десятках кілометрів від столичного Пекіна. «Знаменні» армії Цинів виявилися абсолютно неспроможними протистояти агресорові. Уряд богдихана Міньніна змушений був піти на поступки: Лінь Цзесюя звільнили з посади уповноваженого по боротьбі з опіумною контрабандою і відправили служити в далекий Сіньцзян, а в Ґуанчжоу прибув новий намісник — прихильник капітулянтської політики Ци Шань, який уже в листопаді 1840 р. скасував усі обмеження на торгівлю опіумом у Китаї. Цей ганебний крок Міньнін не міг схвалити із міркувань свого престижу як божественного монарха: богдихан наказав заарештувати Ци Шаня і конфіскувати всі його багатства. Бойові дії відновилися.

 

Переконавшись у своїй цілковитій військово-технічній перевазі, англійці діяли тепер нахабно: у січні 1841 р. вони окупували й пограбували Ґуанчжоу. У відповідь Міньнін, нарешті, офіційно оголосив наступного місяця війну Британії, закликавши підданих до всенародного опору. У провінціях ґуандун, Фуцзянь і Цзянсу почали формувати народне ополчення, яке прозвали пінчитуань («загони для приборкання англійців»). Бойова активність китайських ополченців змусила британців покинути негостинний Ґуанчжоу, проте масштаб народної війни злякав і Цинів, які боялися китайського національного піднесення не менше (а може, й більше), аніж європейських інтервентів. Загони пін Чнтуанів були розформовані. Тим часом «знаменні» армії продовжували зазнавати поразку за поразкою: до кінця 1841 р. британці захопили Сяминь і Нінбо, у червні 1842 р. — форти Усун (поблизу Шанхая) та Чженьцзян (у гирлі Янцзи). Англійський флот вирушив по Янцзи углиб Китаю і досягнув Нанкіна, після чого Цини капітулювали.

 

Завершив Першу Опіумну війну підписаний 29 серпня 1842 р. на борту британського військового корабля «Корнуолліс» ганебний для Цинів Нанкінський договір, який став першим, але далеко не останнім у постсередньовічній китайській історії нерівноправним договорам із західними країнами. За цією угодою п'ять китайських портів (Гуанчжоу (Кантон), Сяминь (Амой), Фучжоу, Нінбо і Шанхай) проголошувалися вільними для торгівлі й поселення британців, а порт Сянган (англ. Гонконг) узагалі переходив у цілковите британське володіння (ставши відтоді англійською колонією до кінця XX ст.). Цини мали сплатити Англії солідну контрибуцію за знишений опіум (у розмірі майже річного бюджету Маньчжуро-Китайської імперії). Була ліквідована корпорація ґунхан, а британці здобули відтоді право торгувати в Китаї «з будь-якими особами, з ким вони забажають». Знімалися всі обмеження на обсяги ввезених до Китаю іноземних товарів, а митні збори з них не повинні були перевищувати 5% їхньої вартості.

 

Умови нерівноправного Нанкінського договору були настільки принизливими, шо Міньнін довго не зважувався ратифікувати їх, і тоді 8 жовтня 1843 р. англійці нав'язали Цинам іше один документ — «додаткову угоду про торгівлю в п'яти портах», яка передбачала для британських підданих право екстериторіальності та консульську непідсудність цинським судам, право на створення у відкритих портах своїх автономних сетльментів («поселень»), в яких діяли британські закони. Крім того, Британія здобувала право «найбільшого сприяння» в торгівлі з Цинською імперію, за яким усі привілеї, якшо такі отримує в Китаї будь-яка третя держава, автоматично поширювалися на Британію.

 

Розтоптавши суверенітет Цинської імперії, Нанкінський договір 1842 р. став першим кроком до напівколоніального поневолення Китаю Заходом. Інші колоніальні хижаки також поспішили нав'язати Цинам свої нерівноправні договори за прописаним британцями «кліше».

 

 

Серія нерівноправних договорів, нав'язаних Цинам після Першої Опіумної війни, змінила Маньчжуро-Китайську імперію. Китайський ринок був відкритий для західних товарів. У країні активізувалися товарно-грошові відносини, а на вигідному посередництві між іно¬земним капіталом і китайським ринком швидко зросла місцева компрадорська буржуазія. Однак найболючіше показове приниження держави Цинів відчули на собі прості піддані богдихана.

 

Виплата контрибуції та небачене розширення опіумного імпорту збільшили й без того чималий дефіцит зовнішньої торгівлі Китаю. Як наслідок відбувся масовий відплив срібла за кордон, шо спричинило його дефіцит усередині імперії і призвело, своєю чергою, до істотного зростання курсу срібного ляна порівняно з місцевою мідною монетою — венєм. Якщо до Першої Опіумної війни один ляя дорівнював тисячі вень, а після війни, в 1842 р., за нього давали півтори тисячі вень, то в 1849 р. один лян коштував уже 2355 вень. Це означало, шо реальний розмір податків, які визначались у лянах, але сплачувалися селянами, зазвичай, венями збільшився майже у два з половиною раза. Відповідно зростали й інші ціни та розцінки (зокрема плата за оренду землі).

 

Продовжувала загострюватися й земельно-демографічна криза. За умов, коли внаслідок повстань, заколотів і воєн площа оброблюваних земель зменшилася в Китаї, порівняно з серединою XVIII ст., від 7,8 млн. цин до 7,4 млн. цин, а кількість населення за той же період зросла від 200 млн до 400 млн осіб, подушна забезпеченість китайських селян землею скоротилася від 3,7 му до 1,8 му на людину. Оскільки в Китаї традиційно практикувалося подвірне оподаткування, це спричинило суттєве (майже на 30%) збільшення податкового пресингу на сільгоспвиробників. Не дивно, що селянські бунти в країні не припинялися.

 

Не краще почувалися й ремісники. Відкриття внутрішнього китайського ринку перед західними товаровиробниками спричинило істотне збільшення ввозу до країни англійської тканини, виготовленої із застосуванням передових машинних технологій, а тому значно дешевшої від кустарної чи мануфактурної китайської. За таких умов розпочалося масове банкрутство китайських виробників тканин. Із тих самих причин переживали кризу китайські гірничорудна й металургійна промисловість, зброярство, кораблебудування тошо. Не маючи, через непосильні податки, коштів на технологічну модернізацію виробництва, економіка Цинської імперії розвалювалася, піддані зубожіли й масово бунтували. Знову поновили свою діяльність різноманітні темпі організації сектантського типу: товариства Саньхехуей («Тріади»), Тятідіхуій («Землі-Неба»), Сандяньхуей («Трьох точок») тошо. Піддані богдихана, зневірившись у розтоптаних іноземцями ідеалах класичної державності китайсько-конфуціанського типу, дедалі менше довіряли традиційним релігійно-ідеологічним доктринам класичного Китаю, котрі виявилися неспроможними протистояти європейським «варварам» на полі бою. Це, своєю чергою, сприяло поширенню серед китайців християнських ідей, дешо підлаштованих під китайську ментальну специфіку.

 

 

Саме на такому соціально-політичному й ідеологічному тлі в 1843 р. виходець із селянської родини сільський вчитель Хун Сюнюамь (1814—1864) організував у південнокитайській провінції Ґуансі товариство «Вшанування Небесного Владики» (Байшандіхуей), написавши для своїх послідовників кілька відповідних гімнів і повчань релігійно-еклектичного характеру. Формально прибічники Байшан-хідуей вважали себе християнами. Однак християнську фразеологію вони доповнили закликами до побудови суспільства «великого єднання», основаного на справедливому розподілі всіх матеріальних благ у дусі утопічних давньокитайських учень про егалітарну землеробську систему «колодязних полів» тошо. Біблійного Ієгову ці «богошануяальники» ототожнювали з давньокитайським «небесним божеством» Шанлі, а його «рівноапостольними» синами від святої Марії проголосили не лише Ісуса Христа, а й самого Хун Сюцюаня та його найближчого соратника Ян Сюцина (випалювача дерганого вугілля). Всі ці нововведення були в подальшому канонізовані ідеологами китайсько-християнського «богошанування» і склади «третю частину Біблії» — Останній Заповіт (на додаток до власне християнських Старого й Нового Заповітів). Зміст їхніх проповідей зводився до необхідності убивати всіх маньчжурів і чиновників, нишити конфуціанські, буддійські й даоські храми та повернути вдалу в Китаї китайцям — тобто вигнати з країни чужоземних маньчжурських правителів, ванних у принизливих воєнних поразках та господарському занепаді «Піднебесної». Серед активістів товариства вирізнялися також сільський вчитель Фин Юньшань, селянин Сяо Чаогуй, окремі представники національних меншин імперії — зокрема чжуани Ши Дакай і Вей Чанхуей. Підготовка до повстання тривала кілька років, аж доки влітку 1850 р. зосередивши в районі села Цзіньтянь (провінція Ґуансі) 20 тис. підготовлених товариством бойовиків, Хун Сюцюань зважився виступити проти Цинів зі зброєю в руках.

 

Захопивши владу в Цзіньтяні та кількох навколишніх селах, лідери Байшандіхуей негайно взялися втілювати в життя свою програму соціальної перебудови, викладену у формі християнських заповідей в дусі ранньохристиянського егалітаризму. Вступаючи до товариства, його адепти продавали все своє рухоме майно і здавали отримані кошти на громадські склади. Туди ж мали передаватися й усі поточні заробітки кожного сектанта, з яких відтоді всі повстанці та члени їхніх сімей отримували за зрівняльними нормами одяг і продовольство. За рахунок громадських коштів озброювалася й утримувалася повстанська армія, в якій панувала жорстка дисципліна: кожен повстанець мав ретельно слідкувати за своєю зброєю, беззастережно виконувати будь-які накази командирів і старших у сектантській ієрархії, негайно доповідати їм про всі виявлені порушення. Заборонялося вживати вино і наркотики, володіти золотом чи сріблом, самостійно привласнювати трофейну зброю. Суворі покарання передбачалися за мародерство та несанкціоновані лідерами товариства сексуальні зв'язки, адже до повстанської армії залучалися й жінки, які мешкали окремими від повстанців-чоловіків таборами. Зовнішньою ознакою повстанців Байшандіхуей були червона пов'язка на голові та зачіска у вигляді довгого незаплетеного у косу волосся (придворні хроністи іменували їх «чан-мао — «довговолосими»).

 

У Пекіні відбувалася зміна влади: богдихан Міньнін у 1850 р. помер, а його наступник Ічжу (храмове ім'я Вень-цзун, гасло правління — Сяньфин 1851 —1861), перш ніж посісти престол, кілька місяців виконував показовий церемоніал трауру за попереднім владикою. За такої нестабільної ситуації реальним управителем імперії став ще один всесильний фаворит, глава цинського уряду, маньчжурський воєначальник Сушунь. Оскільки новий богдихан намагався тримати «знаменні» війська під рукою, влада спочатку спробувала придушити повстання силами непринілейованих територіальних військ «зеленого прапора», однак частина цих вояків приєдналася до повстанців, а решта розбіглася, шо дало змогу бойовикам Байшандіхуей взяти район Цзіньтяня під надійний контроль. І саме у Цзіньтяні 11 січня 1851 р. (в день свого 37-річчя) Хун Сюцюань офіційно проголосив пташок повстання проти Цинів заради встановлення в Китаї Тайпін Тяньґо («Небесної держави великого благоденства»). Відтоді повстанці стали іменуватися тайпінами, а їхній лідер Хун Сюцюань — тяньваном («небесним государем»). Ім'ям-гаслом свого «правління» Хун Сюцюань обрав словосполучення Тяньде — «Небесна доблесть».

 

Скориставшися пасивністю цинських військ, повстанці швидко розширили підконтрольну їм територію. Восени 1851 р. вони захопили гуансійське м. Юн'ань, де організували власний тайпінський уряд, до складу якого увійшли п'ятеро найближчих соратників Хун Сюцюаня, які дістали від «небесного государя» титули ван («князь»). Очолив уряд, назвавшись «глашатаєм божественної волі», Ян Сюцин, титулований як дун-ван («східний князь»). Тим самим було започатковано процес формування специфічної тайпінської «знаті» — ґоцзун.

 

Лише тепер Цини усвідомили всю серйозність становища, шо склалося, і кинули на придушення повстання елітні «знаменні» корпуси, однак ситуація вже вийшла з-під контролю офіційного Пекіну. Кількість повстанців перевалила за півмільйона. У 1852 р, гданські війська оточили Юнань, проте в ході тривалої битви поблизу м. Гуйлінь, протягом квітня—травня, тайпіни прорвали кільце облоги, розбили урядову армію у м. Чанша (жовтень—листопад 1852 р.) і вийшли на берег Янцзи, захопивши в січні 1853 р. троєграддя Ухань (міста Учан, Ханькоу і Ханьян). І хоча в боях тайпіни втратили десятки тисяч вояків (серед них тайпінські вони Фин Юньшань, Сяо Чаогуй, Хун Дапюань), успіхи повсталих були незаперечні. Рухаючись далі на схід, уздовж р. Янцзи, вони 19 березня 1853 р. штурмом взяли Нанкін (колишню першу столицю доманьчжурської китайської династії Мін). Тайпіни перейменували його на Тяньцзін («Небесна столиця») і знову проголосили столицею Китаю — точніше столицею Тайпін Тяньго.

 

 

Саме в Тяньцзіні (Нанкіні) тайпіни виголосили й опублікували свій основний програмний документ — «Земельну систему небесної династії» — своєрідну конституцію Тайпін Тяньто. В аграрній сфері впроваджувалася система зрівняльного перерозподілу земель між селянськими родинами залежно від кількості їдців, причому вперше в китайській історії на жінку виділялося стільки ж землі, скільки й на чоловіка (на дітей до 16 років передбачалося виділяти половинний наділ). Для того, шоб після переділу оранки всі селянські родини отримували однаковий врожай на кожного члена родини, всі землі аграрного використання були класифіковані на дев'ять категорій, залежно від родючості, із розрахунку: 1 му першої категорії дорівнював трьом му дев'ятої. Якщо землі не вистачало, передбачалося переселяти селян у менш заселені райони, а в разі неврожаю потерпілим «мали допомогти урожайні райони». Жорстко регулювалася «Земельною системою...» також кількість тутових дерев, свиней і навіть курей, шо їх дозволялося мати в господарстві селянина — «надлишкові» підлягали реквізиції і передавалися «недозабезпеченим». Всі «надлишки» продукції селянські сім'ї також мали здавати в общинні комори, з яких утримувалися сироти, інваліди та непрацездатні люди похилого віку. Будь-яка вільна торгівля і сам інститут приватної власності були заборонені. Водночас запроваджувалася обов'язкова трудова повинність, за виконання якої кожен отримував із державних «священних складів» визначену нормативами «пайку» їжею та одягом. Крім того, кожна селянська родина мала поставляти до армії тайпінів одного бійця, який під час воєнних дій служив у війську, а якшо боїв не було — мав займатися ремеслом (гончарство, ковальство,столярство, будівництво тощо). При цьому тайпіни ліквідували всі формальні ознаки сім'ї, офіційно заборонили укладати шлюби, замінивши інститут родини практикою «добровільного співжиття». Водночас велася показова боротьба з відвертим блудом та проституцією. Кожні 25 сімей об'єднувались у специфічну військово-господарсько-адміністративну одиницю — лян («взвод») на чолі з лянсима, який у мирний час виступав ааміністративним старостою свого ляну, розподіляв ресурси громадської комори, а під час воєнних дій командував взводом із солдат свого ляну. Чотири взводи утворювали сотню, п'ять сотень — батальйон, п'ять батальйонів — полк, а п'ять полків — корпус. Останній налічував 13 156 бійців і об'єднував таку саму кількість селянських сімей, причому командир корпусу вважався не лише військовим командиром, а й цивільним управлінцем та суддею усіх підпорядкованих сімей.

 

У політичному плані Тайпін ТЯНЬҐО являло собою воєнно-теократичну деспотичну монархію з тоталітарним відтінком, очолювану «небесним государем», який у традиціях класичного великокитайського гегемонізму вважався сакральним «справжнім володарем» не лише власне Китаю, а й усього світу. А далі у кращих традиціях класичної східної деспотії йшла новозбудована піраміда, організована на засадах жорсткої централізації, причому якщо найнижчі начальники (від лянсима до корпусного командира) обиралися і раз на три роки переатестовувалися підлеглими з урахуванням поведінки, достоїнств і вад посадовця, то тяньвап, тайпінські вони, хоу та інші керівники високого рівня ніким не обиралися — ці посади кулуарно ділили між собою керівники Байшандіхуей на основі «божественного рішення». І хоча на словах всі тайпінські лідери продовжували пропагувати ідеали тотальної зрівнялівки заради «великого благоденства» (при цьому демонстративно знищувалися захоплені коштовності та інші предмети розкоші, а колишніх цинських чиновників, науковців, багатих землевласників чи купців змушували працювати на важких фізичних роботах), для себе вожді повстання зробили виняток. Вони користувалися послугами челяді, вели розкішний спосіб життя за рахунок воєнних трофеїв і конфіскованого у цинських можновладців «майна дияволів».

 

Офіційною релігією Тайпін Тяньґо вважалося християнство, проте у традиціях класичної китайсько-конфуціанської державності до чиновницької служби тайпіни допускали на підставі складання спеціальних іспитів на здобуття вченого ступеня. Загалом чиновницька ієрархія, збудована тайн і нами, налічувала 11 бюрократичних рангів.

 

Велику увагу приділили тайпіни жіночому питанню. Жінки нарівні з чоловіками мали право на отримання земельного наділу, їх допускали до іспитів на чиновницький чин і брали служити до війська, формуючи з них окремі жіночі підрозділи. Були заборонені проституція, купівля і продаж наречених, а також звичай бинтування дівочих ніг для штучного припинення росту ступні (від середніх віків маленькі жіночі ступні вважалися в Китаї ознакою естетичності, тож серед соціальної еліти та представниць «творчих професій» лише маленька ступня вважалася нормою).

 

 

Кризова ситуація, в яку потрапила імперія Цин унаслідок виснажливої війни з тайпінами, відразу привернула увагу західних капіталістичних хижаків. Уже в 1854 р. Англія та Франція висунули урядові богдихана Ічжу спільну вимогу щодо доповнення договорів 1842— 1844 pp. Західні країни вимагали для себе права вільної торгівлі по всьому Китаю (а не лише у приокеанічних областях), відкриття в Пекіні своїх постійних посольств та офіційного дозволу на вільну торгівлю опіумом. Цини відмовили, однак Британія і Франція на той час воювали в Росії (Кримська війна 1853—1856 pp.) і не мали можливостей для втручання у китайські події. Та після підписання Паризького миру 1856 р. англо-французькі війська в Європі звільнилися, і розпочалася підготовка до нової «опіумної» війни. Тепер британський кабінет вігів Г.Дж. Пальмерстона та французький імператор Наполеон III шукали лише приводу для вторгнення в Китай — і знайшли його доволі швидко.

 

У жовтні 1856 р. цинські чиновники Гуанчжоу заарештували китайське торговельне судно «Ерроу», власник якого мав на руках британське торговельне свідоцтво, отримане в Гонконзі, але не мав відповідного цинського документа з дозволом на проведення торговельних операцій у Китаї. Британці скористалися означеним інцидентом («образа британського морського прапора»), і 23 жовтня 1856 р ескадра англійського контрадмірала М. Сеймура обстріляла Гуанчжоу зі своїх бойових кораблів і висадила на берег десант. Почалась Пруга Опіумна війна 1856— 1860 рр.

 

Вступивши до Гуанчжоу, англійські солдати заходилися грабувати й принижувати місцеве населення, шо викликало масовий опір городян. У місті були сформовані загони ополченців, які дали відсіч інтервентам. Британці зазнали перших втрат, і на початку 1857 р. під тиском опозиції уряд Г.Дж. Пальмерстона змушений був вивести війська з Гуанчжоу. Водночас неабияку активність проявила британська дипломатія, намагаючись якомога швидше втягнути у війну з Цинами Францію. Імператор Наполеон III дав принципову згоду, бо також шукав достойний привід — і знайшов його у березні 1857 p., коли в провінції Гуансі був убитий французький католицький місіонер. Заручившись підтримкою Франції, віги здолали в парламенті опір опозиції і відправили до Китаю додаткові збройні формування (5 тис. солдатів на чолі з лордом Джеймсом Брюсом Елджином). Ще півроку союзники концентрували в Гонконзі сили для вторгнення, й, нарешті, у грудні 1857 р. англо-французький флот знову піддав Гуанчжоу варварському бомбардуванню, а десантовані після цього війська інтервентів окупували місто. Проте вести тривалу виснажливу війну за тридев'ять земель від своїх метрополій союзники не ризикнули й вирішили знову, як і в Першій Опіумній війні, завдати удару по столиці Цинської імперії.

 

Основні сили англо-французького флоту передислокували на північ, і в квітні 1858 р. інтервенти розпочали бої в районі Ляодунської затоки. Швидко були захоплені порти Далянь і Яньтай (Чіфу), а в травні — місто-фортеця Дагу та порт Тяньцзінь, після чого Цини попросили перемир'я. Після нетривалих переговорів у тому ж Тяньцзіні в червні 1858 р. були підписані дискримінаційні для Китаю сумнозвісні Тяньцзінські договори (англо-цинський і франко-цинський). Ними передбачалося відкриття в Пекіні постійних дипломатичних представництв Британії і Франції. Британські і французькі кораблі отримали право вільного торговельного судноплавства рікою Янцзи. Французькі і британські піддані дістали право вільного пересування по всій території Китаю під захистом власної консульської юрисдикції. Кількість відкритих для іноземної торгівлі портів Китаю зросла до 15 (Чіфу, Нючжуан, Шаньтоу, Даньшуй, Нанкін, Тайваньфу та ін.), причому англійці та французи могли в таких портах відтепер не лише торгувати, а й селитися, купувати нерухомість і навіть орендувати землю. Цини змушені були піти на суттєве зменшення і так невисоких митних зборів, дали згоду на офіційну легалізацію опіумної торгівлі в Китаї, пообіцяли не переслідувати китайців, які прийняли християнство, і зобов'язалися сплатити солідну контрибуцію (6 млн лянів).

 

Серія нерівноправних тяньцзінських договорів виявилась настільки принизливою для Цинів, шо богдихан Ічжу намагався всіляко відтягнути їхню ратифікацію, а коли в червні 1859 р. з цією метою до Пекіна вирушили у супроводі 19 військових кораблів англійський і французький представники, їх зупинив залізний ланцюг, протягнений через річку Байхе. Англо-французька ескадра спробувала у червні 1859 р. пробитися до Пекіна силою, але, обстріляна цинськими гарматами з форту Дату, змушена була з втратами відійти.

 

Відмова Цинів від ратифікації Тяньцзінських угод змусила англійських і французьких лідерів знову відправляти до Китаю військові флоти з потужним десантом. Після активної підготовки, союзники в червні 1860 р. відновили воєнні дії. Тепер інтервенти вирішили йти до кінця, про шо свідчила кількість їхніх сил вторгнення: 12,3 тис британців (командувач генерал Хоуп Грант) плюс 7,7 тис. французів (командувач — генерал Кузін де Монтобан). У серпні після облоги і безперервних гарматних обстрілів упав Дагу, був захоплений Тяньцзінь, а 21 вересня поблизу мосту Баліцяо, шо в кількох кілометрах від Пекіна, відбулася генеральна баталія. Відбірні «знаменні» полки монголо-маньчжурської кінноти лід командуванням князя Сенгерінчі (близько 60 тис. вояків) спробували контратакувати супротивника, але, розстріляні з гармат і рушниць, просто не змогли доскакати до бойових порядків англо-французьких військ. Загинули 3 тис. цинських вояків, тоді як європейці втратили п'ятьох осіб убитими і 46 — пораненими. Після цієї поразки Пекін залишився беззахисним. Богдихан Ічжу разом з імператорським урядом і двором залишив свою столицю і втік до провінції Жехе, а в жовтні до Пекіна вступили англо-французькі війська, піддавши китайську столицю варварському руйнуванню й пограбунку.

 

Тепер Цини змушені були прийняти всі умови союзників, і в жовтні 1860 р. від імені уряду богдихана молодший брат імператора князь Гун (Ісінь) підписав ще принизливіші, аніж Тяньцзінські, два Пекінські договори з Великобританією та Францією, ічжу визнав себе винним в інциденті в Дагу, а отже в новій ескалації воєнних дій, і підтвердив усі положення нерівноправних Тяньцзіньських договорів. Англійська колонія Гонконг була доповнена півостровом Цзялун (Коулун), який богдихан «віддавав» Британії. Цинська імперія зобов'язувалася сплатити солідну контрибуцію в 16,7 млн лянів. Крім того, європейці та американці здобули за Пекінськими договорами право наймати китайських кулі («працівників») для роботи на плантаціях і рудниках у своїх азійських колоніях, шо означало для західних капіталістів фактичну легітимізацію работоргівлі цинськими підданими.

 

Невдовзі в Пекіні відкрилися посольства європейських країн і США, а цинський уряд доповнився окремим міністерством закордонних справ (щуплі яминь — «головне управління»), яке очолив горезвісний князь Ґун.

 

Поразка у Другій Опіумній війні остаточно підірвала авторитет богдихана Ічжу, який і без того не виглядав в очах підданих зразковим правителем — курив опіум, страждав алкоголізмом і зажив при дворі славу любителя розпусних оргій. Нерівноправні договори впевнено перетворювали Китай на напівколонію Заходу, а тут ше тайпіни знову нагадали про себе: їхні війська лід керівництвом Лі Сючена істотно розширили терени Тайпін Тяньґо у провінціях Цзянсу й Чжецзян і взяли в облогу Шанхай. І хоча Ічжу ще формально вважався всевладним богдиханом, державними справами дедалі активніше заправляв князь Гун, який у листопаді 1861 р. разом із матір'ю офіційного спадкоємця престолу Ци Сі здійснив державний переворот у Пекіні. Ічжу втратив престол і життя, а новим богдиханом був проголошений його шестирічний син Цзайчунь (храмове ім'я Муцзун, гасло правління — Тунчжи (1862—1875), проте реальним володарем імперії стала його мати-регентша Ци Сі (маньчжурське ім'я Єхенара, 1834—1908).

 

Новий уряд поспішив заявити, шо не має намірів переглядати попередні нерівноправні договори із західними країнами. Ті, своєю чергою, обіцяли йому підтримку в боротьбі з тайпінами.