«Реставрація Мейджі» започаткувала цілу низку грандіозних системних реформ, метою яких було перетворення Японії на «велику державу», рівноправного партнера інших колоніальних імперій тогочасної епохи. «Шукаймо знання в усьому світі!» — закликав урядовий декрет від 6 квітня 1868 р., і кілька наступних десятиліть проминули для Японії під знаком широкої європеїзації та американізації, масованого запозичення західних і науково-технічних знань, традицій у галузі промисловості, транспорту, зв'язку, політики, економіки, побуту тощо. Однак впроваджуючи новації в життя, острівна країна не стала сліпо копіювати Захід, а пішла своїм надзвичайно продуктивним шляхом синкретизації євроатлантичних політико-економічних, соціальних і технологічних запозичень з глибинними здобутками власної цивілізації: високою соціальною організованістю, повагою до влади, синтезом вимогливості до себе з вимогливістю до начальства, культом праці та знань, особливістю надкласового соціального колективізму, шануванням імператора, вірою в можливість гармонії у цьому, а не в потойбічному житті, суспільною ідеалізацією людини, що може «сім разів упасти й вісім разів піднятися» тощо.

 

За такої ситуації, зрозуміло, реформи не були надто поспішними. Уряд Мейджі отримав від бакуфу тяжку спадщину. У 1867—1869 рр. країну вразив неврожай, бюджетні надходження покривали не більше 15—20% державних потреб, неконтрольована грошова емісія провокувала інфляцію, а для покриття бюджетного дефіциту влада змушена була піти на істотні поступки західним країнам заради отримання кредитів. Почали з символіки: у 1870 р. імператорська Японія запровадила свій державний (а не клановий чи армійський) прапор — білий прямокутник із червоним колом посередині. Але справжнє реформування країни почалося, звичайно, з фінансів. Скрутна фінансова ситуація змусила урядовців-реформаторів удатися до зовнішніх кредитів, яких до 1870 р. Японія встигла набрати на солідну суму в 4,8 млн єн. На момент ліквідації шьогунату в Японії фактично не існувало єдиної грошової політики: в обігу було сім типів золотої і два типи срібної монети, а також більше як півтори тисячі варіантів паперових грошей, які запровадили у своїх князівствах даймьо, користуючись своїми минулими реліктами автономності. За таких умов про відновлення урядового контролю над державою не могло буги й мови, тому в 1871 р. Японія пережила глобальну фінансову реформу. Як єдину законну грошову одиницю по всій країні запровадили монету єн, що містила 1,5 г чистого золота. Тоді ж в Осаці був споруджений імператорський монетний двір, який відтоді став єдиним центром з емісії грошей в державі.

 

Протягом 1870—1872 рр. Японія через російський Владивосток і китайський Шанхай приєдналась до світової телеграфної мережі й створила уніфіковану під міжнародні стандарти державну поштову службу.

 

 

Далі реформатори взялися за соціальну структуру. До 1872 р. у країні офіційно зберігалася дешо модернізована класична станова система, яку формували три основні прошарки: кілька тисяч кадзоку (вище дворянство з колишніх даймьо й куіе), шідзоку (колишні самураї-буші, кількість яких не перевищувала 5% населення), тахеймін (решта). Щоправда, протягом 1870—1871 рр. у країні було запроваджено єдину, недиференційовану за станами систему державних законів і судів. Підданим дозволялося обирати будь-яку професію, де завгодно жити й укладати міжстанові шлюби. Проте навіть після легітимної ліквідації в 1872 р. усіх станових привілеїв та обмежень, родинно-клановим залишився жорсткий принцип формування правлячої еліти: вищих чиновників, генералітету, дипломатичного корпусу тощо (набиралися виключно із сімей колишніх кадзоку).

 

Нищівного удару уряд Мейджі завдав по залишках військово-політичної децентралізації. Замість старої системи напівавтономних князівств-губерній зі спадковим керівництвом місцевих даймьо (які управляли своїми областями, спираючись на власні загони самураїв) у 1870—1872 рр. була запроваджена централізована система з дрібніших «префектур» (72 провінційних кен і трьох столичних фу), адміністративне розмежування яких не збігалося з колишніми кордонами традиційних історичних областей. Префектурні намісники призначалися надалі виключно розпорядженнями центрального токійського уряду. Тоді ж були розпушені автономні князівські армії, а самим даймьо уряд призначив державні щорічні виплати в сумі 10% річних доходів їхніх колишніх князівств.

 

У 1872 р. разом із законодавчою ліквідацією залишків усіх станових відмінностей втратив свої легітимні привілеї прошарок буші, отож відійшла в минуле традиційна кланово-спадкова система комплектування японських збройних сил, а її місце заступила загальна військова повинність (термін строкової служби визначили у три роки). Це зламало самурайську монополію на зброю (уведену ше в XVI ст.), й водночас знову перетворило військо на централізований і цілком підконтрольний урядові державний інститут. У продовження глобальних армійських трансформацій у 1873 р. в Токіо відкрилася Імператорська військова академія, куди для навчання японських сухопутних офіцерів запросили військових спеціалістів із Франції (пізніше їх замінили німецькими радниками), а підготовкою командних кадрів для місцевих ВМС опікувалися «володарі морів» англійці.

 

Паралельно уряд приступив до забезпечення оновлених японських збройних сил сучасною матеріально-технічною базою. На виробництвах найпотужніших арсеналів Токіо (майже 8 тис. робітників) й Осаки (понад 3 тис. робітників) налагодили випуск найновіших зразків гармат, рушниць, снарядів і патронів. Аналогічного призначення морські арсенали було споруджено в Куре (понад 9 тис. робітників), Йокосуці (понад 4 тис. робітників) й Сасебо (понад 2 тис. робітників) — тут виготовляли й ремонтували військові кораблі, морські міни, боєприпаси для потреб флотського відомства тощо. Військові підприємства з'явилися також у Моджі, Ітабаші й Івахане. Наслідки військової реформи вражали: за лічені роки Японія сформувала регулярну армію чисельністю у 36 тис. вояків. Надалі їхня кількість поступово зростала, і вже наприкінці XIX ст. армія країни налічувала у своєму складі більше як 140 тис. вояків. На її озброєння надійшли рушниці Мурата й гармати Арісака власного виробництва. Японія розпочала також реалізацію амбіційної програми флотського будівництва, закупивши для цього відповідну технологію та озброєння на фірмах Армстронга (США) й Круппа (Німеччина). А в 1876 р. в Японії запустили першу повітряну кулю, плануючи використовувати її для розвідуваль них цілей.

 

У 1872 р. в Японії збудували першу залізницю (Токіо—Йокогама довжиною 29 км), запровадили європейський (григоріанський) календар. Офіційним одягом державної бюрократії стало вбрання європейського крою, а при дворі імператора Муцухіто почали влаштовувати бали на європейський кшталт. Того ж року уряд Мейджі оголосив про початок глобальної реформи в японській системі освіти (за американським та німецьким зразками). В імператорському указі наголошувалося з цього приводу: «Ми бажали б, щоб віднині освіта так широко запроваджувалася по країні, щоб в усій імперії не знайшлося б жодного села з неписьменною родиною чи жодної сім'ї з неписьменними членами». Для реалізації цього завдання запросили з-за кордону сотні європейських та американських викладачів. Тоді ж у Токіо відкрили Імператорську публічну бібліотеку, для якої тисячами почали закупляти наукову й художню літературу з усього світу. За лічені роки у країні було відкрито 5500 початкових шкіл і вісім державних університетів, першим із яких став заснований у 1877 р. славетний Токіо дайґаку (Токійський університет). Вчитися тепер могли на рівних правах як чоловіки, так і жінки. І хоча освіта залишалася платною, з 1879 р. шкільний початковий рівень оголосили обов'язковим та загальним, зробивши здобуття освіти третім державним обов'язком імператорських підданих поряд зі сплатою податків і військовою повинністю.

 

Продовження селянських бунтів (а їх протягом 1868—1872 рр. лише офіційна статистика зафіксувала 343) нагадало імператорському урядові про нагальну необхідність фундаментальної аграрної реформи. Її проведення у 1872—1873 рр. розчистило шлях для капіталістичної трансформації японського села. Відповідно до положень закону 1872 р. всі, хто на час проведення реформи реально користувався земельними ділянками, оголошувалися їхніми абсолютними приватними власниками з правом вільної купівлі-продажу ріллі. У 1873 р. замість заплутаної системи різноманітних податків і повинностей був запроваджений єдиний грошовий податок на землю, розмір якого становив 3% її ринкової вартості. Для аграрних регіонів цей податок виявився цілком пристойним, не надто обтяжливим, шо дало можливість селянам не лише підтримувати, а й розвивати господарство й підвищувати свій життєвий рівень. А в містах, де земля дуже цінувалася, цей податок, навпаки, сягнув 50% обсягу врожаю. Швидке розорення міських аграріїв розчистило землю для вкрай необхідних активно «капіталізованій» Японії поомислових потужностей.

 

 

Перед урядом Мейджі постала найскладніша проблема: як створити власну капіталістичну промисловість, а отже — як започаткувати процес первісного нагромадження капіталу? Проблема первісного нагромадження капіталу має два аспекти: фінансовий і соціальний. Перший передбачає виникнення вільного капіталу, який може бути вкладений у розвиток західницької капіталістичної економіки з опорою на вільний недержавний сектор, конкурентною боротьбою, гіперболізованим пануванням приватної власності тощо. Соціальний аспект означає формування в суспільстві великого прошарку вільних людей, позбавлених будь-якої власності, які могли б працювати на підприємствах, створених вільним капіталом. Другу проблему японці розв'язали успішно: після введення ринкового податку на землю у приміських районах розорилися й залишилися без землі понад 210 тис. селянських сімей. Позбавлені засобів існування, ці люди готові були працювати де завгодно й ким завгодно аби прогодувати себе та свої сім'ї. А от з капіталом усе виявилося значно складніше.

 

Тогочасна Японія була країною бідною. Фінансові можливості місцевих купців, ремісників і лихварів (яких до того ж у минулому самурайська диктатура завжди тримала в дуже вузьких майнових рамках) залишалися вкрай обмеженими. Звичайно, процес їхнього збагачення після 1867 р. дещо прискорився, проте не настільки, щоб власний приватний капітал Японії міг у 1870-х роках дозволити собі велике промислове будівництво. Якщо ж брати до уваги невідворотну товарно-економічну експансію ззовні, яка після «відкриття» країни знищувала цілі галузі рутинного острівного господарства, прогнози щодо швидкого остаточного розорення абсолютної більшості дрібних неконкурентоспроможних японських підприємців не викликали сумнівів. У найближчій перспективі це гарантувало Японії цілковиту економічну й політичну залежність від Заходу, як це вже сталося в середині XIX ст. з Китаєм, Персією, Туреччиною. Не мала Японія й колоній, награбоване в яких золото могло б забезпечити необхідне фінансове підґрунтя первісній капіталізації.

 

Спочатку енергійні японські реформатори спробували йти уже протореним європейцями шляхом: через фабіжницькі колоніальні загарбання. Таку політику підтримували всі: від ортодоксів-самураїв до найзавзятіших буржуазних радикалів. Перші мріяли завдяки успішним завоюванням відродити колишній соціальний престиж і політичний вплив буші, інші — здобути кошти для промислової індустріалізації. У 1872 р. Японія захопила острови Рюкю (Окінава), а в 1874 р. спробувала завоювати Тайвань, проте, зіткнувшися на острові з масовим народним рухом опору (втрати японського експедиційного корпусу становили 700 убитих), повернула його Цинському Китаю за грошову компенсацію в ¥700 тис. (тим самим підтвердивши думку, шо лідерам тогочасної Японії були потрібні не землі, а насамперед гроші). Нарешті, в 1876 р. Японія, удавшись до погроз, змусила «відкритися» Корею, нав'язавши їй нерівноправний Канхваський торговий договір. Однак фінансова ефективність цих агресивних зовнішньополітичних акцій виявилася мізерною, подальше розширення експансії могло суттєво попсувати відносини Японії з Росією, США та Англією, а з ними вона конкурувати поки шо не могла. Більше того, щоб зайвий раз не дратувати потенційних супротивників Японія скасувала в 1873 р. всі антихристиянські закони, а з 1876 р. офіційно проголосила у країні цілковиту віротерпимість. Залишалося шукати внутрішні джерела індустріального фінансування, і на це зробили основну ставку реформатори Мейджі.

 

Після упорядкування й спрощення податкової системи, ліквідації всіляких податкових привілеїв та імунітетів держава зосередила у своїх руках солідні фінансові ресурси. Це дало можливість урядові легітимно передати частину цих коштів «солідним» приватним особам — потенційним підприємцям. Ще під час ліквідації старої аграрно-адміністративної системи великих князівських земельних володінь (даймьо) їхнім колишнім власникам для відшкодування масштабних конфіскацій встановили високу пожиттєву пенсію в обсязі 10% умовного валового прибутку. Проте такі солідні видатки підривали державний бюджет, а економічному прогресу аж ніяк не сприяли, тому протягом 1873—1876 рр. уряд провів «капіталізацію пенсій». Колишнім даймьо і буші замість щорічного пенсіону одноразово виплатили 5—14-річну пенсію оптом, після чого ліквідували пенсійну систему взагалі. В такий спосіб уряд намагався звільнити державу від постійного фінансового тягаря, а з колишніх князів і самураїв сформувати (надавши їм значні кошти) прошарок промисловців, банкірів, купців, земельних капіталістичних магнатів тощо. Однак і цей засіб створення розгалуженої структури вільного національного капіталу в Японії себе не виправдав. Колишні грізні вояки в економічних справах були не дуже обізнані, тому бізнесменів із них створити не вдалося. Швидко протринькавши свої «капіталізовані пенсії» або невдало їх вклавши, екс-даймьо через кілька років майже поголовно залишилися ні з чим. Вважаючи, шо їх ошукали, збіднілі, а тому розлючені на владу екс-буші зажадали поновлення їхнього державного фінансування, а, діставши категоричну відмову, вирішили йти до кінця. Наслідком стала «Сацумська війна» 1877 р. Колишній військовий міністр Сайго Такаморі (свого часу — один з активістів «Реставрації Мейджі» та ініціатор японської авантюри на Тайвані у 1874 р.) очолив 30 тис. невдоволених самураїв, які виступили проти пробуржуазного імператорського уряду з гаслом відновлення традиційних порядків.

 

Реакційний заколот у провінції Сацума тривав кілька місяців. Армія повсталих налічувала більш як 40 тис. вояків. Найзапекліші бої відбулися в районі м. Кумам ото, де гарнізон регулярних урядових військ опинився в облозі. Полонених не брали, що цілком зрозуміло. Адже війна йшла не просто за владу, майно й привілеї. Відбувалося зіткнення двох світів, двох типів суспільства, двох систем і способів життя. На карту був поставлений реформаторський пробуржуазниіі курс, тому уряд Мейджі з усією серйозністю поставився до садумськоїо заворушення. На придушення заколоту кинули кращі дивізії нового регулярного війська загальним числом у 46 тис. чудово вишколених і озброєних бійців. Витрати на цю війну сягнули ¥42 млн, і за півроку реформована регулярна армія з тріумфом завершила каральну експеди цію, довівши тим самим цілковиту неефективність традиційного саму райського війська. Восени 1877 р. загони заколотників були розсіяні, а їхній ватажок Сайго Такаморі покінчив життя самогубством.

 

Перемога у «Сацумській війні» завершила розгром організованої опозиції у країні. її останнім, хоча й сумнівним, успіхом можна вважати убивство в 1878 р. лідера реформаторів Окубо Тошімічі. Та це не зупинило активістів епохи Мейджі, тим більше, що після воєнного замирення країни імператорський уряд знову міг зосередитися на економічних проблемах, які так і не вдалося розв'язати «пенсійній капіталізації». Єдиним власником, який мав певні кошти, необхідні для великого промислового будівництва, залишалася держава. Однак японці добре розуміли, що одержавлена економіка неефективна, рутинна, схильна до корумпованості та бюрократизму, врешті-решт — некон-курентоздатна. Було б цілковитим безглуздям спочатку ламати й знищувати одержавлену цивілізаційну структуру східного типу, щоб потім відбудовувати її заново. Здавалося, що Японію загнано у глухий кут... Та велич японських реформаторів полягала в тому, шо вони ніколи не опускали рук, чітко знали чого прагнуть і не боялися діяти.

 

Проблема капіталістичної індустріалізації мала два аспекти. Перший: відсутність у Японії промисловості як фізичної одиниці. У країні просто не існувало достатньої кількості індустріальних об'єктів, місцевий приватний капітал був неспроможний їх збудувати, а залучення до цього процесу іноземних інвесторів загрожувало Японії втратою економічного суверенітету (чого островитяни аж ніяк не бажали). Ресурси для капітального промислового будівництва були лише у влади, і держава на власні кошти протягом 1870—80-х років спорудила й оснастила майже 500 так званих «зразкових» індустріальних об'єктів (заводи, фабрики, верфі, залізниці, вокзали, порти тощо), створивши тим самим всю необхідну промислову інфраструктуру. Щоправда, для цього уряд змушений був удатися до масштабних кредитів за кордоном. У 1880 р. зовнішній борг Японії сягнув критичної позначки в ¥246,8 млн. Відчутно зріс податковий тиск і на самих японців: до перевірених часом поземельного податку й митних зборів, якими завжди годувався японський бюджет, додалися акцизи на рисову горшку саке, на цукор, сою, а також гербовий збір, податок на доходи фізичних осіб незалежно від сфери діяльності й т.ін. Усі ці гроші вклали у розбудову промислової інфраструктури країни, тому жорстка фінансова політика видавалася цілком виправданою. Проте іншою стороною проблеми залишалася аксіома щодо апріорної неефективності державного сектора економіки. Водночас серед японців не було достатньої кількості багатих людей, які могли б викупити хоча б за собівартістю великі промислові об'єкти, а іноземцям уряд із тих же причин продавати їх не бажав, оскільки мріяв про розвиток саме японської національної капіталістичної економіки.

 

Вихід знайшли простий, небезпечний і надзвичайно ефективний з огляду на перспективу. Прийнявши у листопаді 1880 р. відповідний закон, японські реформатори пішли на безпрецедентний крок: переступивши через поняття «соціальної справедливості», вони на аукціонах реалізували майже всі державні підприємства з молотка тим співвітчизникам, хто бажав їх мати і міг хоч щось заплатити. Буквально «за безцінь» колишнім дрібним крамарям, шинкарям, лихварям, купцям, ремісникам «продали» заводи, верфі, мідні копальні, шахти, фабрики, готелі, пароплави і т.ін. За лічені роки вчорашні дрібні виробники стали економічними магнатами, а їхні крамниці й сімейні промисли перетворилися на концерни — грандіозні капіталістично-монополістичні багатогалузеві об'єднання з високим ступенем управлінської дисципліни й централізації, про які швидко прочув увесь діловий світ: Міцуї, Окура, Шібудзава, Міцубіші, Фурукава, Ясуда, Асано, Кавасакі, Сумітомо та ін.

 

 

Секрет такої разючої метаморфози полягав у стратегічній виваженості й послідовності самих реформаторів Мейджі, які на досвіді власної країни довели надзвичайну продуктивність синтезу західницьких ідей з глибинними традиціями далекосхідної ментальності. З одного боку, відбулася лібералізація суспільства: з людей зняли прес тотального державного контролю, гарантували права на власність та особисту недоторканність, ліквідували всесилля чиновників, гарантували певні громадянські права. Водночас усе підкріплювалося далекосхідними традиціями тисячоліть: високою культурою праці, законослухняністю, корпоративною дисципліною, патерналізмом, повагою до влади, активним фаталізмом, певним імунітетом до закликів бунтарів (адже «стабільність краще від змін»), потягом до суспільної гармонії у стосунках вищих і нижчих, надкласовою квазісімейною спільністю на виробництві, коли слова «честь фірми», «повага до шефа», «турбота про підлеглих» набували щоденного конкретного змісту. Традиційна японська цивілізація накопичила колосальну енергію, потенціал, якому західницькі суспільні запозичення дали можливість проявитися сповна. Як наслідок, наприкінці XIX ст. Японія стала єдиною державою афро-азійського регіону, якій вдалося не лише уникнути прямого колоніального чи напівколоніального поневолення євроатлантичними країнами, а й самій увійти до розбудованої цими країнами світової колоніальної системи як її активного співтворця. Відповідно, уже в 1894 р. у Лондоні був підписаний перший в історії англо-японських відносин рівноправний договір, за умовами якого британці змушені були відмовитися від усіх привілеїв, пільг і статусу екстериторіальності, якими вони користувалися в Японії після серії сумнозвісних «ансейських договорів». Того ж року аналогічні договори Японія уклала зі США, в 1895 р. — з Росією, Бельгією, Бразилією і Данією, у 1896 р. — з Францією, Німеч¬чиною, Швецією і Швейцарією, у 1897 р. — з Іспанією та Австрією, а в 1898 р. — з Мексикою. Остаточно статус великої держави «Країна Вранішнього Сонця» затвердила за собою по завершенні двох надзвичайно вдалих для неї воєн — японо-китайської 1894—1895 рр. та російсько-японської 1904—1905 рр., після переможного закінчення яких експансіоністські амбіції Японії поширилися не лише на Корею, а й на Китай, Індокитай, острівні архіпелаги Тихого океану та далекосхідні володіння Російської імперії.