На початок XVIII ст. більшість теренів Індії (окрім південної окраїни Індостану) разом із землями сучасних Пакистану, Бангладешу й частково Афганістану (включаючи Кабул і Пешавар) перебували у складі єдиної східнодеспотичної імперії, що увійшла в історію під назвою «Імперії Великих Моголів». Владикою цієї потужної імперської структури був на початку XVIII ст. сьомий представник могольської династії [1526—1858] падишах Аурангзеб — фанатичний прихильник ортодоксального сунітського ісламу, в період правління якого [1658—1707] Могольська держава розширила свої територіальні володіння до небачених раніше масштабів (до її складу увійшли Кандагар, Балх, Ахмаднагар, Біджапур і Голконда). Доходи могольської казни становили 800 млн. рупій на рік, а сам Аурангзеб настільки увірував у власну велич, що присвоїв собі титул алангір — «владика всесвіту». Однак тривалі війни змусили Аурангзеба істотно збільшити податки на підданих (на землеробів — до половини врожаю), а релігійна мусульманська нетерпимість падишаха спричинила загострення міжрелігійних ісламо-індуїстських протиріч у країні. Тому під час царювання Аурангзеба збройні виступи маратхів, сикхів, джатів, раджпутів і каральні операції проти них були звичним явищем. Ось чому після смерті Аурангзеба його імперія більше нагадувала конгломерат ворогуючих територій, аніж стабільну централізовану імперію. Офіційною релігією надзвичайно строкатої в етнічному плані «Імперії Великих Моголів» вважався іслам сунітського напряму, однак більшість підданих падишаха сповідувала індуїзм. Столицею Могольської держави було місто Делі, в якому розміщувалася офіційна укріплена резиденція падишаха — Лал-Кіла («Червоний форт»).

 

Відповідно до канонів класичної східної деспотії падишах мав усю повноту політичної, судової, воєнної та адміністративної влади і вважався верховним власником усіх земель імперії, за користування якими піддані мали служити й сплачувати податки своєму володареві Проте в прямому управлінні держави перебувала лише незначна кількість земель — їх називали халіса («казенними») і податі з них ішли безпосередньо до казни падишаха. Більша частина земель оформлялася як джагіри, заміндарства або вакфи. Джагіром називалася територія, поземельний державний податок з якої жалувався його користувачу (джагірдару) за військову службу правителю, причому жалувалася лише сума податку без права власності на самі земельні ділянки, географію яких урядові чиновники часто міняли (за умови збереження суми жалуваних доходів), щоб уникнути сепаратистських тенденцій серед джагірдарів. За визначену суму джагірдар май утримувати відповідну доходам кількість вояків (визначалася рангом джагірдара), а на різницю між отриманими і витраченими на підлеглих вояків коштами жив сам — причому жив безбідно, аджі джагіри були доволі великими (до 100 тис. га). Ніякими спадковими правами на них джагірдари не володіли, отримуючи джагіри безпо середньо від падишаха виключно за свою військову службу. Джагір дари являли собою воєнізовану служилу знать «Імперії Великих Мо голів». Як основна владна опора яадишаха-мусульманина майже всі вони були мусульманами.

 

На початку XVIII ст. налічувалося близько 4 тис. джагірів.

 

Поземельно-фінансові стосунки імперської влади з індуською аристократією організовувалися через систему аналогічних земельних пожалувань немілітарного характеру, користувачі яких іменувалися заміндарами. Заміндари збирали з пожалуваних територій державні податки, але не зобов'язувалися утримувати військові контингенти, а лише отримували 10% зібраної суми як плату за виконання службових обов'язків по збиранню державних податків. І лише за видатні заслуги перед імперією джагірдар або (рідше) заміндар міг отримати умовне земельне пожалування, з якого вся сума визначених державних податків без обмежень ішла на утримання нагородженого. Така земельна ділянка іменувалася інам. Існувало в «Імперії Великих Моголів» і привілейоване землекористування мусульманських релігійних установ — вакф, податі з якого йшли на утримання мечетей або медресе.

 

Проте всі згадані типи землекористування являли собою лише соціально-економічну надбудову мусульманського зразка над аграрною системою традиційних індійських сільських общин — автономних суспільно-господарських організмів, сформованих у варново-кастових канонах класичного індуїзму. Індуїстська община складалася з представників різних каст (джаті), а отже були в ній не лише свої землероби, а й власні жерці-брахмани, ковалі, гончарі, цирульники, лікарі, пральники, стражники тощо. Усі ці заняття вважалися спадковими, й кожен мав, відповідно до своєї кастової професії, в міру сил і талантів працювати, вносячи в общину свої продукти або послуги. Натомість кожен общинник отримував продукцію та послуги від общинників інших кастових професій, причому обсяг і якість отриманого відповідали не ефективності внеску індивіда, а його кастовому рівню в канонах ієрархії каст (джаджмані): споживацький рівень вищих каст був вищим, нижчих — нижчим, а пояснювалося це кармою, що її заслужив кожен своїми попередніми народженнями. Керували життям общини староста (патель) і писар (патварі), посади яких були в общині спадковими. Вони фіксували та збирали у своєму селі всі податки (передаючи зібране представникам влади), вели кадастр общинних земель, підтримували в общині правопорядок, слідкували за тим, щоб кожен її член здобував відповідне матеріальне утримання залежно від статусу своєї касти. Така община функціонувала на принципах цілковитої суспільно-господарської автономії та самоуправління, а її контакти з владними структурами обмежувалися тільки колективною круговою порукою, пов'язаною зі сплатою податків та відпрацюванням належних державних податей.

 

Отриманий від села натуральний податковий продукт (переважно зерно) концентрувався владою та її службовцями в містах, де він частково використовувався в натуральному вигляді (прогодування гарему, військ, челяді, апарату чиновників тощо), а частково реалізовувався в обмін на послуги міських ремісників відповідної спеціалізації (ювеліри, зброярі, виробники коштовних тканин тощо) та працівників тієї чи іншої сфери послуг (артисти, куртизанки, науковці, літератори тощо). В результаті Індія майже не знала феномена внутрішньої торгівлі між містом і селом (необхідний реманент і послуги аграрії отримували від кастових ремісників та інтелектуалів власної общини), зате в містах процвітали виробничі галузі майже виключно елітної орієнтації, спрямовані на задоволення потреб владної верхівки та її оточення Водночас активно розвивалася зовнішня торгівля, причому індійський експорт (коштовності, холодна зброя та цінні тканини) часто перевищував імпорт (західні технічні винаходи й вогнепальна зброя, китайські шовк та порцеляна, африканські раби тощо). І лише в торгівлі з ісламським світом Індія постійно втрачала накопичене в ході торгівлі з Китаєм і Заходом монетне срібло й золото, оскільки мусульманські владики Індії купували в Аравії, Ірані та Середній Азії для потреб власних збройних сил коней, котрі дуже швидко й масово гинули у несприятливому індійському кліматі. В результаті коні в Індії лишалися постійним дефіцитом, обходилися мусульманським володарям країни дуже дорого, а конеторгівля перманентно виснажувала індійське господарство.

 

Накази імператора впроваджував у життя уряд імперії (очолюваний візиром), який складався з кількох діванів (міністерств). Серед них домінували військовий та фінансовий дівани (останній відповідав за збирання податків). В адміністративному плані імперія поділялася на два десятки намісництв (суба) на чолі з призначеними падишахом воєнно-адміністративно-судовими намісниками (субадарами), в розпорядженні яких перебували війська та відповідний адміністративно-чиновницький апарат провінційного рівня. Суба складалися з округів (таксіль), а ті, своєю чергою, — із повітів (паргана) з відповідними начальниками.

 

Індійські міста також входили до централізованої системи бюрократичного управління імперією й були позбавлені будь-яких елементів самоуправління. Вони підпорядковувалися відповідним субадарам, а їхні призначені згори начальники (котвали) виконували в основному поліцейські функції.

 

Привілейованим станом в «Імперії Великих Моголів» були мусульмани. Утім, в етнічному й культовому відношенні вони не складали єдину групу: в армії більшість становили суніти із числа тюрків і афганців, цивільний апарат представляли в основному перси-шиїти, а серед ісламського духовенства домінували араби. Мовами офіційного діловодства й придворної науки та культури слугували перська й арабська, однак у середовищі індусів продовжувала функціонувати санскритомовна культура, активно розвивалися література, освіта й писемність мовами інших місцевих немусульманських народів (бенгальська, маратхська, пенджабська, ассамська, гуджаратська, гінді тощо). Індуси вважалися в імперії «невірними» й тому платили більші аніж мусульмани податки — в тому числі показову джизью (подушну подать на немусульман в ісламських володіннях).

 

На початок XVIII ст. «Імперія Великих Моголів» видавалася потужною: грандіозні розміри, близько 100 млн підданих, численна армія, високий рівень розвитку науки й культури. Однак внутрішня структура імперії залишалася крихкою і нестабільною. Державу роз'їдали міжетнічні та міжрелігійні суперечки, варново-кастовий ізоляціонізм аграрного сектора практично загальмував процес технічного й технологічного вдосконалення виробництва, а неадекватна конеторгівля вимивала з торговельно-ремісничої сфери необхідні для модернізації обігові кошти. До того ж давався взнаки притаманний індуїстській ментальності традиційний політичний нігілізм, оскільки стосунки місцевого селянства (а це абсолютна більшість тогочасних мешканців країни) з державою обмежувалися виключно сплатою податків, тоді як зворотної потреби в централізованих суспільно-політичних інститутах в індійського селянства не існувало (на відміну від іригаційних цивілізацій Далекого чи Близького Сходу, де від стабільності централізованих імперій залежали цілісність та ефективність централізованих іригаційних систем, руйнування яких спричиняло колапс виробництва, масовий голод і суспільний хаос). Нарешті, на початку XVIII ст. вичерпалися й воєнні джерела збагачення та зміцнення імперських інститутів, оскільки «Імперія Великих Моголів», практично, досягла своїх природних кордонів: Індостан та Індо-Ганзька долина майже повністю контролювалися моголами, а перенести завоювання за межі означених теренів не давали можливості суворі природні умови (в болотах Бірми, холодних горах Непалу, Афганістану чи Ірану теплолюбні індійські армії воювати не могли). Скарбниця падишахів перестала поповнюватися воєнною здобиччю, в пошуках коштів влада періодично збільшувала податки, що остаточно загнало «Імперію Великих Моголів» в інволюційне постсередньовіччя.