Прийшовши до влади, кліка Мінів вирішила відійти від тевонгунівської політики жорсткої самоізоляції, мріючи провести ефективну модернізацію Чосону за прикладом Японії. Для цього у вересні 1875 р. Міни розпочали офіційні переговори з Японією щодо можливого відновлення дипломатичних стосунків, проте офіційний Токіо справедливо розцінив це як ознаку слабкості свого сусіда, і вже у жовтні 1875 р. замість дипломатичної місії в гирло р. Ханган (на якій стоїть столичний Сеул) увійшла японська військова ескадра з 800 десантниками на борту. Інтервентами керував генерал Курода, а оформляв договори дипломат Іноуе Каору — і цей дует виявився надзвичайно результативним. Спочатку підлеглі генерала Куроди захопили кілька приморських фортів, після чого Іноуе Каору запропонував Мінам підписати з Японією нерівноправний кабальний договір, що й відбулося 26 лютого 1876 р. на річковому острові Канхва (неподалік від Сеула).

 

Номінально японо-корейський договір 1876 р. іменувався «Договором про мир і дружбу» й починався з пишних заяв про визнання Японією цілковитої незалежності Чосону від Цинської імперії, однак суть його полягала в іншому. За його умовами (та додатковим протоколом, підписаним у серпні того ж року) японці діставали в Кореї статус екстериторіальності та консульської юрисдикції, а також право вільного плавання в корейських територіальних водах. Для ведення вільної японо-корейської торгівлі відкривалися три корейських порти (Пусан, Інчхон (Чемульпо) і Вонсан), причому японці здобували при цьому право безмитного ввозу своїх товарів до Кореї та вільного обігу на корейському ринку японських грошових знаків. У відповідь вони обіцяли допомогти чосонському урядові в реорганізації корейських збройних сил. І дійсно допомогли відкрити першу офіцерську школу сучасного типу, до якої набрали 200 курсантів.

 

Канхваський договір символізував собою кінець епохи самоізоляції Кореї і викликав неоднозначну реакцію в суспільстві. Консервативно налаштовані конфуціанські науковці традиційної школи (Чхве Ікхьон, Лі Мансок, Кім Бьонмун та ін.) і навіть значна частина студентства завалили уряд петиціями протесту, закликами до бойкоту іноземних товарів, гаслами «Геть іноземців!». Проте тиск інших держав змушував Чосон продовжувати політику поступового «самовідкриття». Тим більше, що Корею підштовхував до цього і її формальний сюзерен цинський Китай, від імені якого відповідні «поради» Чосону давав апологет політики китайського «самопосилення» Лі Хунчжан. Отож, використавши текст Канхваського договору як типове кліше (західні країни доповнювали його лише правом вільної релігійної пропаганди християнства на півострові), аналогічні договори невдовзі нав'язали Кореї США (1882), Великобританія та Німеччина (1883), Італія й Росія (1884), а також Франція та Австро-Угорщина (1886).

 

Відповідно до умов низки нерівноправних договорів іноземці дістали право орендувати у «відкритих» портах землю, відкривати там відділення своїх банків та засновувати підприємства, наймати корейців на роботу, закуповувати у них сировину та ін. Чосон почав установлювати офіційні дипломатичні зв'язки та відкривати посольства за кордоном, відправляти корейців навчатися до інших країн. До Кореї потекли іноземні інвестиції, однак відстала корейська економіка аграрного типу не витримала конкуренції західних товарів, що призвело до майже цілковитого краху корейські традиційні ремесла й торгівлю. У країні майже зійшло нанівець власне виробництво бавовняних і шовкових тканин, кераміки, паперу, зате вдесятеро збільшився імпорт японських і в 19 разів — європейських та американських технологічних товарів. Водночас іноземці легально вивозили з півострова аграрну сировину (закуповували оптом у період збирання врожаю за низькими цінами), яка становила понад 60% корейського експорту, процвітала контрабанда золотом і самоцвітами. І все ж модернізація давала певні плоди: у країні почала функціонувати поштова служба європейського типу, було збудовано пороховий завод і монетний двір, оснащені імпортним обладнанням, почали перекладати й видавати корейською мовою спеціальну технічну літературу іноземного походження. Та на все це потрібні були чималі кошти, тому Міни вирішили зекономити на видатках. В результаті майже рік не отримували платню військовослужбовці частин «старого зразка», аж доки вони не збунтувалися в Сеулі у липні 1882 р.

 

Повстанці, яких підтримала значна частина дрібних товаровиробників, розорених внаслідок напливу дешевих іноземних товарів, захопили арсенал і спалили японську місію, убивши при цьому вісьмох японських підданих (саме «західних варварів і японців» корейці вважали основною причиною усіх своїх бід). Правителем Кореї бунтівники знову проголосили тевонгуна Лі Хаина як символ колишньої боротьби за збереження режиму самоізоляції країни. Однак Міни звернулися по допомогу до Цинів, і прислані з Китаю війська (3 тис. вояків) придушили виступ. Тевонгуна заарештували і вивезли до Китаю. В Сеулі Цини залишили тритисячний гарнізон.

 

Тепер у ситуацію втрутилася Японія, яка вимагала сатисфакції за смерть своїх дипломатів. Міни, яких Цини повернули до влади, не наважилися конфліктувати і підписали в Інчхоні (Чемульпо) у серпні 1882 р. з представниками Японської імперії ще один дискримінаційний договір. Зокрема, японські дипломати дістали можливість вільно пересуватися по всьому півострову, ті ж, хто не мав дипломатичного статусу, могли виїздити за межі відкритих портів на відстань 200 лі (106 км). Міни зобов'язалися «покарати винних», сплатити 500 тис. єн компенсації японському урядові та по 50 тис єн сім'ї кожного загиблого японця.

 

Втративши свої економічні позиції, Корея почала поступово втрачати й політичний суверенітет. Цини змусили Мінів підтвердити васальний статус Чосону щодо Китаю і в руслі означеного направили до Сеула китайського резидента, який мав контролювати корейський уряд, та групу китайських офіцерів для реорганізації корейських збройних сил. Зовнішня політика Чосону була передана під контроль ще одного цинського ставленика — німця П.Г. фон Мьоллендорфа. Ван Коджон за порадами китайських інструкторів проголосив програму «самопосилення» Кореї в параметрах цілковитого наслідування її китайського реформаційного аналога: «Оновлювати знаряддя, але не духовні начала» — тобто обмежити західні запозичення виключно технічною сферою, залишаючи незмінними соціально-політичні й релігійні основи суспільства. Фактично, у Кореї був запроваджений режим часткової цинської окупації, за умов якої кліка Мінів відсунула Коджона від реальних важелів влади.

 

 

Відтепер політичний режим Кореї визначався не стільки самою чосонською владною елітою, скільки наслідками міждержавного іноземного протистояння по лінії Цини—Японія. Добре усвідомивши, що правління Мінів означає для Чосону режим цинського домінування, японці створили в Кореї прояпонську партію Незалежності, яка в боротьбі за владу орієнтувалася на японську підтримку, і всіляко пропагували справді доволі ефективний японський реформаційний досвід. Очолив партію Кім Оккюн (1851 — 1893), який свого часу здобув освіту в японському коледжі Фукудзави Юкічі. У грудні 1884 р. прояпонські реформатори здійснили державний переворот у Сеулі, заарештувавши вана з дружиною та вирізавши кількох впливових Мінів. Цини в цей момент були заклопотані війною з французами в Індокитаї, тому їхнє військове втручання було малоймовірним, і заколотники організували за підтримки японців новий чосонський уряд (Кім Оккюн, Пак Ионхьо, Со Гванбом, Хон Йонсік та ін.), який мав намір провести глибинну модернізацію країни за японським зразком (скликати парламент, створити єдину регулярну армію, взяти за кордоном кредити для модернізації власної економіки та культури, ліквідувати конфуці анську цензуру та систему державних іспитів на чин, остаточно урів-няти всі стани суспільства в правах і обов'язках тощо). Однак за дві доби в Сеулі повстав гарнізон і, за підтримки городян та китайських військ, прояпонський уряд реформаторів був позбавлений влади і частково знищений разом із багатьма японськими військовими інструкторами, які брали участь у попередньому державному перевороті.

 

Відтепер доля Кореї остаточно вийшла з-під контролю чосонських можновладців, а політичне майбутнє країни безсоромно визначали її сусіди. В 1885 р. у Тяньцзіні Японія і Китай дійшли згоди з цього питання й визначили параметри корейської «незалежності». Відповідно до умов досягнутої угоди Китай і Японія зобов'язалися вивести з півострова війська й «запрошували» Чосон створити власну армію, проте в разі «виникнення в Кореї серйозних конфліктів» сторони-підписанти залишали за собою право (без будь-якого узгодження з корейським урядом) знову ввести на півострів війська, повідомивши про це іншу сторону. Від тих пір Корея фактично перестала існувати як суверенна держава, і лише протиріччя між самими колоніальними хижаками (до числа яких, окрім Цинів і Японії, долучилися європейці й американці) не давали можливості жодній зі сторін остаточно нав'язати Кореї свій протекторат. Проте це не завадило використовувати Корею як плацдарм для бойових дій спочатку Цинам і японцям під час японо-китайської війни 1894—1895 рр., потім те ж саме робили японці та росіяни під час російсько-японської війни 1904—1905 рр., цілковито ігноруючи питання корейського суверенітету.

 

 

Економічний і політичний розвиток Кореї наприкінці ХІХ ст. набув рис, характерних для напівколоніальних країн. Іноземні (переважно японські) купці наводнювали ринок своїми товарами, серед яких головне місце займали бавовняні тканини, а проте в цей період вони ще не змогли витіснити виробів місцевого виробництва. З Кореї інтенсивно вивозилися сільськогосподарські продукти (рис, боби), а також золото і срібло. Посилилися феодальна експлуатація, хабарництво чиновників. Вторгнення іноземців, феодальна експлуатація та зловживання влади викликали потужне селянське повстання. Воно було використано феодальним Китаєм для посилки військ в Корею. Введення китайських військ послужило приводом для вторгнення японських військ в Корею і початком японо-китайської війни 1894-95 рр. Зазнавши поразки у війні, Китай відмовився від свого сюзеренітету над Кореєю і визнав (по Сімоносекскому договором 1895) її незалежність. Після цього японський вплив у Кореї посилився. В кінці 19 - початку 20 ст. загострилися російсько-японські протиріччя в Кореї. За угодою, досягнутою в 1896 р. між Росією та Японією, визнавалася незалежність Кореї, але були обговорені відповідні привілеї в Кореї для Росії та Японії.

 

У 2-ій половині 90-х рр. США, Японія, Великобританія, Франція, Німеччина і Росія змусили Корею укласти ряд угод на надання їм концесій (на золоті копальні, будівництво залізниць, лісові, залізорудні та гірські розробки, рибну ловлю, судноплавство та ін.) Японським імперіалістам належали банки, перші фабрично-заводські підприємства. У 1904 р. у зовнішній торгівлі Кореї японський капітал займав 70,9% ввезення та 82,2% вивезення. Розвиток капіталізму в Кореї проходив в умовах засилля іноземного капіталу. Конкуренція іноземних товарів зруйнувала місцеве традиційне виробництво тканин, посилила розорення селян і ремісників. Однак при інтенсивному розвитку внутрішньої торгівлі (особливо після скасування інституту Нобі в 1894 р., що відкрила можливості більш широкого застосування найманої праці) виникало багато невеликих корейських промислових підприємств мануфактурного типу (виробництво окремих предметів побуту - металевих виробів, посуду, переробка продовольчих продуктів та ін.) Але корейський капітал дуже незначно був представлений у фабрично-заводської промисловості і по своїй питомій вазі набагато поступався японському. У 1911 р. з 164 акціонерних компаній корейському національному капіталу належали тільки 29 (17,6%).

 

Останньою спробою реанімації державних потенцій корейського суверенітету стала гучна процедура проголошення в 1897 р. вана Коджона «небесним» імператором держави Техан (Великий Хан), чим перейменована Корейська держава намагалася підкреслити свою рівність з Китаєм та Японією, проте реальний статус Кореї як напівколоніального «яблука розбрату» іноземних поневолювачів, звичайно, не змінився. Тим більше, що саму церемонію провели хитрі японці, намагаючись заручитися підтримкою корейців у боротьбі за витіснення з півострова інших імперіалістично-колоніальних конкурентів. Офіційно процес колонізації Кореї Японією завершився у 1910 р.