У 1845 р. американський Конгрес офіційно надав президентові Дж. Полку надзвичайні повноваження для встановлення відкритих, необмежених торговельних зносин із Японією. Виходячи з цього, у 1846 р. до Японії намагалася прорватися ескадра коммодора Дж. Бідла, а в 1849 р. — коммодора Ґліна, однак усі ці американські експедиції наражалися на категоричне «Ні!» з боку бакуфу. Проте грандіозне зростання американського китобійного промислу в акваторії Тихого океану (у зв'язку з чим кораблі СІЛА часто підходили до японського узбережжя) змусило уряд країни шукати шляхи до розв'язання цієї проблеми. Відіграли свою роль і посилена розробка каліфорнійських золотих родовищ та пов'язана з ним активізація торговельних зносин у Тихому океані, а також насильницьке відкриття Китаю після ганебних «опіумних воєн». Шлях від Сан-Франциско до китайського порту Гонконг виявився надто довгим (6149 морських миль), і, щоб пройти його за один захід, пароплав змушений був брати на борт величезні запаси вугілля замість товарів чи пасажирів. Суттєво полегшити морський маршрут могло б створення вугільної «дозаправочної станції» на одному з островів Японії, проте для цьохо треба було її «відкрити». Гроші диктували політику, і в листопаді 1852 р. американська ескадра коммодора М.К. Перрі (у складі 12 найновіших військових пароплавів) рушила на захід. 8 липня 1853 р. вона прибула до Японських островів і зухвало увійшла до столичної едоської бухти Урага (Суруга). Незважаючи на категоричні протести японських властей, М.К. Перрі рішуче відмовився перейти для вручення офіційного листа від американського президента М. Філмора японському імператорові Комею [1847—1867] із Ураги до єдиного напіввідкритого японського порту Нагасакі й, погрожуючи висадкою морських піхотинців, змусив шьогунських представників прийняти цей лист 14 липня того ж року в легітимно «закритій» бухті.

 

Для додаткової аргументації своїх вчинків американський флотоводець подарував остров'янам кілька моделей найновішої військової техніки, якою володіли збройні сили США.

 

Завершивши на цьому перший акт силової демонстрації, «чорна ескадра» (як її прозвали японці за шлейф чорних димів від пароплавних труб) відбула до Китаю, пообіцявши повернутися за відповіддю навесні 1854 р.

 

Вражаючий американський зовнішньополітичний демарш неабияк стурбував Росію, яка направила до Японії свого представника — адмірала графа Є.В. Путятіна на фрегаті «Паллада». Російський дипломат також почав схиляти Японію до «самовідкриття», однак прагматичні американці швидко зорієнтувалися, і вже у лютому 1854 р. М.К. Перрі достроково повернувся до Ураги. Тепер під його командуванням було дев'ять військових кораблів, 250 гармат і 500 десантників «на борту», тому шьогунським представникам знову довелося мати справу з М.К. Перрі, а 31 березня 1854 р. під загрозою прямої американської інтервенції дали бакуфу підписав у Канаґаві (нині Йокогама) перший японо-американський договір, згідно з яким Японія «відкривалася» американським кораблям і товарам.

 

Для шьогунської Японії настали чорні роки нерівноправних ансейських договорів [Ансей («Спокій») — ненґо (гасло правління) періоду 1854—1860 рр.]. Канагавська угода спрацювала як вибух, як постріл стартового пістолета, після чого до берегів Японії прибули бойові ескадри майже всіх могутніх країн тогочасного світу. За кілька років аналогічні договори Японії нав'язали Англія (1854), Росія (1855), Нідерланди (1856), Франція (1858). Шьогунат змусили відмовитися від політики самоізоляції, встановити із західними державами офіційні дипломатичні відносини та обмінятися консулами, запровадити режим найбільшого сприяння для іноземних товарів у Японії, а також відкрити для вільної торгівлі та відвідування порти Нагасакі, Шімода й Хакодате. Наступні угоди розширили коло відкритих портів (Ніїгата, Едо, Осака, Хього тощо), узаконили на островах принцип «екстериторіальності» для європейців та американців, ліквідували для західних товарів штучно завищені ліцензійнотарифні обмеження на японському ринку й зафіксували вкрай принизливий для японської валюти обмінний курс. Росія надодачу примудрилася застовпити за собою острови Курильської гряди, на які раніше претендувала Японія. Фактично, за лічені роки (1853—1858) під тиском «великих держав» Японія відкрилася світові, проте ансейські договірні умови виявилися настільки принизливими й невигідними для Японії, настільки рельєфно засвідчували цілковите безсилля й залежність острівної цивілізації перед погрозами західних колонізаторів, що остаточно розвіяли залишки владного авторитету військово-самурайського режиму бакуфу всередині японського суспільства. Назрівав крах шьогунської диктатури.

 

Середина XIX ст. принесла Японії нелегкі випробування. Глибока економічна криза, технічна й технологічна відсталість, украй низький життєвий рівень більшості населення (що періодично опускався нижче прожиткового), ідейне антивладне бродіння серед опозиціонерів, до яких, окрім науковців і частини даймьо, почали приєднуватися промисловці, лихварі, частково навіть буші — все це не давало спокійно спати шьогунам Токугава. Режим самурайської диктатури цілком себе вичерпав, що остаточно засвідчив крах усіх спроб реформування застарілої системи зсередини. Лише особливості далекосхідної ментальності (повага до влади, негативне сприйняття будь-яких змін, витриманість і терплячість, культ праці, спокійне ставлення до наявності або відсутності матеріальних благ тощо) давали змогу військовим диктаторам так довго триматися при владі. Однак рівновага з кожним роком ставала менш стабільною, а зовнішнє втручання підірвало її хиткий фундамент.

 

Японське суспільство пережило справжній шок, викликаний низкою нерівноправних «ансейських» договорів. Проповіді «непереможної сили» самурайських армій, «божественної зверхності» Японії над світом, «безгрішності» її лідерів виявилися фікцією, марою, ілюзіями, розлучатися з якими завжди дуже важко. Винного в цивілізаційному провалі шукали недовго: тягар відповідальності за державну ганьбу й приниження змушений був узяти на себе шьоґунат, і цей тягар розплющив режим бакуфу.

 

 

«Відкриття» країни не принесло ніяких благ японському народові. Загроза цілковитого колоніального поневолення змусила військово-самурайський уряд терміново зміцнювати обороноздатність країни, масово імпортувати з Європи й Америки найновіше озброєння, модернізувати фортифікаційні споруди Шінагави, Йокосуки й Нагасакі. Значні кошти виділялися на відкриття й утримання дипломатичних представництв за кордоном. Поява на ринку великої кількості західних фабрично-заводських товарів — дешевих продуктів машинної індустрії — призвела до масових банкрутств японських мануфактур і кабунакам, занепаду цілих галузей острівної економіки (ткацтво, шовківництво, бавовництво), невпинного зростання безробіття й злочинності. Використовуючи жорстко нав'язану Японії неприродну різницю курсів дорогоцінних металів на внутрішньому ринку, західні «інвестори» відверто викачували з країни золото, наводнюючи її сріблом, що спричинило цілковитий розвал цінових співвідношень, спекулятивне зростання цін і банкрутство сотень лихварів. Тільки ціни на рис — основний продукт місцевого харчування — у 1860—1867 рр. зросли в 14 разів! На порядок упала купівельна спроможність населення.

 

Та Японія не звикла почуватися «хлопчиком для биття». «Ансейська ганьба» послужила останньою краплею, яка зруйнувала кар і ковий будиночок владного авторитету бакуфу. Країною прокотилася пропагандистська хвиля, адепти якої закликали до вигнання зухвалих іноземців, повалення прогнилого шьогунського режиму й відновлен ня прямого імператорського правління. Лише офіційна шьогунська бюрократія зафіксувала на островах у 1850—60-х роках більше як 150 народних виступів. Уряд бакуфу втрачав контроль над ситуацією, а тому виклав на стіл свій останній козир — терор.

 

Організатором і реалізатором чергової кривавої «надзвичайщини» виступив тайро (регент-канцлер при неповнолітньому шьогуні Токугава Іемочі [1858—1866]) її Наосуке (1815—1860) — справжнє одіозне уособлення диктаторського тероризму. Уже в травні 1858 р. (відразу після призначення на посаду тайро) Наосуке почав активно ув'язнювати або фізично знищувати опозиціонерів. Протягом року за ґратами опинилося більше сотні проімператорськи налаштованих буші й даймьо, а чотирьох «найнебезпечніших заколотників» стратили.

 

Дія породжує протидію. Загнані у глухий кут опозиціонери, серед яких переважали даймьо південно-західних князівств (Чьошю, Сацума, Хідзен, Toca), виклик прийняли і також перейшли від пропаганди до силових методів політичної дискусії. У 1860 р. буші-смертник зарізав біля воріт едоського замку її Наосуке, а в 1862 р. кюшюський даймьо Шімадзу раптово увів своїх самураїв «плебейської армії» (кіхей-тай) в Кіото й змусив шьогуна відмовитися від системи заручників, що остаточно розв'язало руки опозиційним князям «на місцях».

 

Наступник її Наосуке на посаді тайро Андо Нобумаса спробував продовжити репресивну політику свого попередника, але після того, як у 1862 р. і на нього вчинили замах заколотники, шьогунат пішов на поступки. Андо Нобумасу зняли з усіх посад і показово ізолювали під домашній арешт. Паралельно бакуфу намагався демонструвати успіхи модернізації: протягом 1855—1861 рр. в Японії була відкрита військово-морська школа (де викладали голландці), в бухтах Урага й Шімода почали будувати бойові кораблі шьогунського флоту, а в Нагасакі налагодили ливарне виробництво мілітарного ухилу.

 

Ускладнення ситуації занепокоїло «великі держави», котрі уже бачили шьогуна своїм маріонетковим «царком» і мріяли зберегти його владу для подальшого перетворення Японії у напівколонію. Скориставшися тим, що у князівстві Сацума (де володарював Шімадзу) кілька націоналістично налаштованих самураїв зарізали англійця, флот Великобританії піддав у червні 1863 р. нищівному бомбардуванню штаб-квартиру опозиціонерів фортецю Шімоносекі, через місяць гарматний удар англійських ВМС відчув на собі сацумський порт Кагошіма, а французи надали бакуфу підтримку кредитами, зброєю та військовими інструкторами.

 

 

В Японії розгорталась громадянська війна, ускладнена іноземною інтервенцією.

 

Закордонна військова допомога швидко дала свої наслідки: у серпні 1864 р. токугавська армія вибила опозиціонерів із Кіото, а лідери непримиренної опозиції (князі Іто, Сайго, Окубо, Кідо та ін.) припинили активну анти західницьку пропаганду, тим більше, що в Йокогамі вже десантувалися перші контингенти англо-французьких сухопутних військ. Слідом за флотами Англії та Франції до японських берегів підійшли бойові кораблі США й Нідерландів, а у вересні 1864 р. об'єднана ескадра чотирьох західних держав учинила ше одне неспровоковане бомбардування Шімоносекі, «дипломатично» домагаючись права на вільний прохід їхніх кораблів через внутрішньо-японську Шімоносецьку протоку. Здавалося, шо справа антишьогунських опозиціонерів безнадійна, і за кілька місяців бакуфу знову відновить свій контроль над політичною ситуацією по всій країні. Однак несподіваний порятунок для повстанців прийшов наприкінці 1864 р. коли черговий раз загострилися глобальні англо-французькі суперечності, і Британія раптово, на зло категорично прошьогунській Франції, надала підтримку опозиції, давши їй можливість перевести подих.

 

Внутрішня війна вкрай загострила й ускладнила соціально-економічні проблеми Японії. У 1866 р. країну вразив неврожай. Доведені до відчаю селяни почали трощити все навколо під гаслом «Ее джя най ка» («Чи так не краще?»), а в Едо й Осаці спалахнули голодні «рисош бунти». Народні заворушення охопили 2/3 території Японії, і шьогу нат змушений був зменшити воєнний тиск на організовану опозицію й перекинути свої збройні сили для придушення селянських і міських виступів.

 

Проти токугавської влади воювали тепер селяни, торговці, ремісники, протобуржуазія, тісно пов'язані з бізнесом південні даймьо й самураї, а тут іще у 1866 р. помер шьоґун Іемочі, а на початку 1867 р. від раптового удару спочив занадто обачний та безініціативний тенно Комей [1847—1867] — прихильник політичного компромісу з дикта торами Токугава. Новим імператором мав стати 14-річний Муцухіто [1867—1912], який іще не міг через свій юнацький вік самостійно визначати державну позицію, а тому впливу в Кіото (при дворі тенно) набули найдосвідченіші політики з його оточення — Окубо Тошімічі, Сайго Такаморі, Кідо Такамаса, Іто Хіробумі, Такасугі Шінсаку. Всі вони категорично виступали за ліквідацію шьоґунату, за відновлення безпосереднього імператорського правління й реформування японської економіки та суспільного життя з урахуванням досягнень західної цивілізації. Отож основним гаслом їхньої державно-політичної програми став непримиренний вислів: «Тобаку» («Геть бакуфу»).

 

У жовтні 1867 р. офіційні представники тенно подали новому шьогуну Токугава Йошінобу (Кейкі, 1866—1867) ультиматум з вимогою негайно передати всю повноту влади в державі імператорові Муцухіто. Останнім аргументом антишьогунських заколотників стало захоплення імператорського палацу в Кіото, звідки змовники (даймьо областей Toca, Ечідзен і Сацума) вигнали у грудні 1867 р. шьоґунських самураїв родини Аїдзу. Відтепер шьоґун остаточно втратив контроль над імператорською родиною. Не маючи достатніх сил для придушення опозиції за умов неконтрольованих народних бунтів і розколу серед його європейських союзників, диктатор формально прийняв у листопаді вимоги парламентерів і заявив про своє зречення. Укріпившись в Едо, шьоґун почав збирати сили для останнього бою, на що проімператорська партія відповіла адекватною підготовкою. У січні 1868 р. наспіх зібрана токугавська армія «добровольців» (нохей) атакувала Кіото.

 

Розраховуючи на значну чисельну перевагу (10 тис. шьогунських вояків проти 1,5 тис. солдат імператорської армії, основу якої складали князівські загони областей Тоса, Ечідзен і Сацума), Кейкі сподівалися одним ударом придушити організований опозиційний рух, після чого вже «у робочому порядку» ліквідувати вогнища народного опору її провінціях. Проте у війнах далеко не завжди перемагають числом. Державна скарбниця бакуфу давно спорожніла. Найзавзятіший токугавський союзник Франція готувалася до війни з Пруссією в Європі, США були виснажені нещодавньою громадянською війною, тому цільних грошей ніхто з них не мав, а Голландія так і не наважилася іпрутитися в ситуацію самостійно, тому всі колишні союзники шьогунату вирішили дочекатися розв'язки і заявили про свій нейтралітет у ішугрішньояпонському конфлікті. Токугавські самураї роками не отримували платні, проти них бунтував народ, їх кляла інтелігенція, а порогом був тенно — «живий нащадок богині сонця Аматерасу», «людина-бог», уособлення японської державності й нації! Чималий хист полководця проявив під час боїв і командувач імператорських військ, завзятий сацумський самурай Сайго Такаморі (1827—1877). Бойовий дух шьогунських вояків ніяк не можна було за таких обставин назвати високим, а тому наслідок чотириденної битви (27—30 січня 1868 р.) у районі Фушімі й Тоба виявився трагічним для Кейкі: його військо іазнало поразки й розбіглося, сам він утік до Едо, де 3 травня 1868 р. капітулював і здав шьогунську столицю імператорським військам. 265-річна диктатура Токуґава завершилася.

 

Громадянська війна, що охопила 2/3 території Японії, тривала ще більше року. Економічно відсталіша Північ — опора шьогунського режиму — не бажала здаватися без бою. Більше того, влітку 1868 р. місцевий лідер адмірал Еномото Такеакі перевів на північ Хоншю підпорядкований йому шьогунський флот і «заснував» на півдні Хоккайдо та півночі Хоншю нову самурайську «республіку», яку сам же й очолив. Певну підтримку новоявленим «республіканцям» надала Франція, проте імператорська армія, якій допомогли англійці, а фінансово підтримали багаті протобуржуазні родини Міцуї, Коноїке, Ясуда та інші, зламала опір ортодоксальних сепаратистів. Великі надії самураї сепаратисти покладали на шьогунський військово-морський флот, який майже цілком перебував під їхнім контролем, однак імператорський уряд своєчасно зорієнтувався, купив у США броненосець, який швидко і без проблем пустив на дно беззахисні перед його гарматами дерев'яні пароплави бунтівників. У листопаді 1868 р. самураїв Такеакі вибили з Хоншю, у травні 1869 р. знищили основні сили «республі канців» на Хоккайдо, а в червні того ж року «тенноїсти» завершили розгром організованих антидержавних загонів непримиренного північного самурайства, взявши штурмом останній оплот сепаратистів — фортецю Ґорьокаку (в районі Хакодате).

 

Країною відтепер керував єдиний імператорський уряд, формально підпорядкований тенно Муцухіто, котрий під нас офіційної коро нації у жовтні 1868 р. обрав своїм ненґо (гаслом правління) фразу Мейджі («Освічене правління»), давши тим самим визначення нового етапу японської історії. Так протягом 1867—1868 рр. у Японії відбулася «реставрація» безпосередньо імператорської влади (Мейджі Ішін), яку західна історіографія нерідко називає «революцією Мейджі». Новою столицею возз'єднаної Японії став Едо, котрий після переїзду до міста імператора та уряду перейменували на Токіо («Східну столицю»). Реальним розпорядником справ у країні, враховуючи неповноліття імператора Муцухіто, став сформований у січні 1868 р. «уряд Мейджі», до складу якого, окрім членів імператорської родини і найвпливовіших куте, увійшли даймьо південних князівств, котрі відзначилися раніше в боротьбі проти бакуфу — князі областей Чьошю, Сацума, Toca, Акі, Оварі, Хідзен та Ечідзен. Очолив перший реформаторський уряд князь Арісугава Тарухіто (1835—1895). Важливими елементами оновленої системи державної влади стали також створена при особі імператора Державна Рада (Даджьокан) під керівництвом впливового куте Санджьо Санетомі (1837—1891) та інститут регента-канцлера при неповнолітньому імператорові — цю посаду обійняв даймьо Окубо Тошімічі (1830—1878). Активними учасниками «команди реформаторів» стали також Кідо Такайоші (Коїн, 1833-1877), Сайго Такаморі (1827-1877), Гото Шьоджіро (1838-1897), Окума Шігенобу (1838-1922), Ітагакі Тайсуке (1837-1919), Івакура Томомі (1825-1883), Соеджіма Тамеомі (1828-1905), Ето Шімпей (1834-1874), Іто Хіробумі (1841-1909), Мацуката Масайоші (1835—1924), Муцу Мунеміцу (1844—1897) та Ямагата Арітомо (1838—1922), яких узагальнено прозвали в літературі поважним терміном «олігархи Мейджі».