Для етнології характерний комплексний підхід до предмета дослідження, використання джерел і даних, одержаних суміжними дисциплінами. Це вимагало і вимагає розробки і вдосконалення як прийомів (методик) збору польових матеріалів, так і шляхів дослідження, осмислення і пізнання етносів та їх традиційно-побутової культури.

Проводячи збір польових етнографічних матеріалів, кожен дослідник мусить прагнути зібрати якомога повніший і достовірніший матеріал про об'єкти своїх наукових зацікавлень.

Спостереження. 

Методика особистих спостережень практикується при проведенні всіх етнографічних експедицій. Вона спирається на особистий контакт дослідника з об'єктом наукових зацікавлень. При короткотермінових експедиціях дослідник лише виявляє, спостерігає і фіксує відомості та факти, які його цікавлять. При стаціонарних і, частково, тривалих експедиціях, дослідник органічно входить у повсякденне життя досліджуваної спільноти, спостерігає і вивчає її зсередини, тобто бере участь у господарському, соціальному чи родинному житті, є учасником різних свят, обрядів, ритуалів тощо. Особисті спостереження ведуться як для збору окремих відомостей, так і для широкого чи комплексного їх збору за спеціальними програмами. Всі особисті спостереження фіксуються стандартними прийомами фіксації та за допомогою сучасних технічних засобів.

Методика безпосереднього спостереження, що супроводжується різними методами фіксації і опису предмета дослідження, зберігає незмінну вартість, інформативну об'єктивність і пояснює традиційно-побутову культуру краще, ніж її наукова інтерпретація.

Опитування. 

Однією з основних і найскладніших методик збору етнографічної інформації, що практикує різні способи її одержання, є опитування.

Усне опитування. Воно спирається на встановлення безпосереднього контакту з інформаторами, вміння налаштовувати їх на невимушену розмову і непомітно спрямовувати бесіду в потрібне русло, своєчасно і якісно фіксувати етнографічний матеріал. Усне опитування дає найкращі результати тоді, коли воно ведеться за розробленими заздалегідь питальниками. Ними користуються навіть при прямому спілкуванні з інформаторами.

Письмове опитування (анкетування). Крім усного опитування, практикується ще й письмове, що ведеться шляхом заповнення анкет. В етнології такі анкети мають тематичний характер і використовуються для одержання даних статистичного характеру. Письмове опитування (анкетування) дає достатньо повну і достовірну інформацію при вивченні етнодемографічяих, етносоціальних та сімейно-шлюбних відносин. Таке опитування було започатковане ще в 1930-х роках. З 1960-х років воно набуло масового поширення і привело до остаточного формування етносоціології як самостійної дисципліни.

Анкетування може проводитись і без прямого контакту дослідника з його інформатором. В етнології воно зрідка практикується при проведенні етносоціологічних досліджень, а широко — при проведенні етнологічних експертиз, до яких залучаються фахівці, а не інформатори.

Інтерв'ю.

Одним із видів усного опитування є інтерв'ю, що обов'язково передбачає особисту бесіду дослідника з інформатором (респондентом). В етнології практикуються відкриті інтерв'ю, що заздалегідь визначають основні питання бесіди. Якість інтерв'ю залежить від взаємодії і взаєморозуміння дослідника та респондента. Воно дає непогані результати при вибіркових ознайомленнях з метою уточнення територій проведення майбутніх етнографічних експедицій, при вивченні психологічних характеристик етносів (етнічних стереотипів, ментальності, мовно-культурної і релігійної орієнтації і т.ін.).

Методика фіксації польових етнографічних матеріалів. Навіть найбільш точні і всеохоплюючі матеріали, які збирають шляхом проведення етнографічних експедицій, не матимуть жодної наукової цінності, якщо не будуть відповідно зафіксовані. Тому правильному заповненню і оформленню польових документів надається велика увага. До польових документів належать: щоденники польових досліджень, зошити польових матеріалів, питальники, анкети, малюнки, фотографії, кіноматеріали, відеоматеріали і т.п. Щоденники використовуються для регулярних ділових записів. До них щодня заносять усю інформацію про зустрічі, всі вихідні дані про населені пункти, відомості про інформаторів і т.ін.

В експедиції основним робочим документом є зошит польових матеріалів. На його титульній сторінці позначають назву і адресу наукової установи, яка проводить експедицію чи опитування, наводять вихідні дані про збирача інформації. Сторінки зошита нумерують. Кожну розмову з інформатором записують з нової сторінки і лише на одному боці аркуша. Зворотний бік аркуша залишається вільним і на нього можна записати окремі відомості і факти, що доповнюють розмову. До зошита заносять всю деталізовану етнографічну інформацію, наводять вичерпні дані про інформаторів, населені пункти, їх жителів і т.ін.

Ілюстративний матеріал — креслення, малюнки, замальовки, плани, схеми, викрійки тощо — зберігають в окремих папках. У них зазначають прізвища авторів, дату і місце виготовлення, назву матеріалу, з якого виготовлені зображувальні документи, і т.п.

Підготовка етнографічних матеріалів до фондування. Зібрані польові матеріали систематизують і старанно обробляють. Записи і креслення, зроблені в польових документах, повністю переписують, креслення та фотокіноматеріали уточнюють (в разі потреби робляться нові), всі документи нумерують, складають їх повний реєстр, тематичний покажчик, додають словник регіональних і локальних назв, слів-діалектизмів і т.п. У ході обробки польових етнографічних матеріалів створюють письмові, графічні і зображувальні документи та фонозаписи, що набирають важливого самостійного значення. Такі документи після належного оформлення поповнюють відповідні фонди наукових установ, архівів та рукописні фонди бібліотек.

У ході польової роботи виявляють, описують і фіксують значну кількість об'єктів народної архітектури, побутових і мистецьких речових та зображувальних матеріалів, що є важливими пам'ятками історії і культури етносів і варті того, щоб поповнити колекції історичних, краєзнавчих та етнографічних музеїв. Щоб підготувати матеріали до їх можливої музеєфікації, готують додаткові документи. Такими документами є польові описи предметів, що можуть поповнити музейні колекції. У них позначають назви і наводять короткі описи предметів, приблизний час і місце їх виготовлення, розміри і стан збереженості, прізвища їх власників, приблизну вартість кожного з предметів тощо. Такі звіти є джерелом достатньо повної інформації про об'єкти і речові предмети, що можуть поповнити етнографічні фонди музеїв.

Етнологія, що вивчає етноси та розмаїття їх традиційно-побутової культури в часовому поступі історії людства, використовує найрізноманітніші методи (способи) їх дослідження, осмислення і пізнання. Багатоаспектність предметної області етнології вимагає використання найрізноманітніших методів вивчення етносів та їх культури.

Порівняльно-історичний метод.

Метод дає можливість виявити особливе і загальне в розвитку етносів та їх культури, з'ясувати причини цих спільностей і відмінностей, уточнити генезу і поширення окремих явищ матеріальної, духовної і соціальної культури, пояснити причини і хід формування історико-етнографічних областей, вивчити етногенез народів, реконструювати історію первісного суспільства і т.ін.

Спробу порівняти і пояснити схожості в культурі і побуті різних етносів зробив ще давньогрецький історик, "батько історії" Геродот (484-425 pp. до н.е.). З географічними відкриттями XVI-XVII ст. інтерес до порівняльних досліджень зріс, але як самостійний метод почав складатись лише з XVIII ст. Вперше його застосував у 1724 р. французький монах-єзуїт і етнограф Ж.-Ф.Лафіто в книзі "Звичаї американських дикунів у порівнянні із звичаями стародавніх часів". Відстоюючи ідею єдності походження людства, він схожості традиційної культури індіанців і давніх європейських етносів пояснював тим, що нібито індіанці ведуть своє походження від стародавніх греків. Значно далі пішов німецький вчений Г.Форстер, учасник плавань Дж.Кука, який схожості в традиційній культурі полінезійців і греків гомерівської епохи пояснював однаковим рівнем розвитку їх культури.

Ще наприкінці XVHI ст. були зроблені спроби сформулювати основні принципи порівняльного методу. Провідну роль у його розробці відіграли ті етнографи і археологи, які стояли на пози­ціях еволюціонізму. Великий вплив на складання порівняльно-історичного методу мали праці Л .Моргана, Е.Тайлора, Дж.Мак-Леннана, Дж.Фрезера, які вивчали розмаїття традиційно-побутової культури в його історичному розвитку, намагалися виявити тенденції і закономірності такого розвитку. Еволюціоністи XIX ст. в основу своїх наукових концепцій ставили положення про поступальний розвиток людського суспільства і культури від простого до складного. Тому при реконструкції попередніх історичних епох та вивченні традиційно-побутової культури вони використовували не лише матеріали, що збереглися в культурі етносів у вигляді пережитків і реліктів минулого, а й порівнювали їх із культурою та історією тих етносів, котрі перебували на різних етапах історичного та соціально-господарського розвитку. Еволюціоністи більшість явищ традиційно-побутової культури тлумачили як пережитки минувшини, але не пояснювали, чому ті зберігаються протягом тисячоліть, водночас вони майже повністю ігнорували ті явища народної культури, які зумовлені специфікою місцевих природно-географічних, соціально-господарських та історичних умов.

Сучасний порівняльно-історичний метод розглядає етноси та їх культури як цілісні системи, враховує як загальні тенденції їх розвитку, так і вплив місцевих факторів на складання особливостей їх традиційно-побутової культури. Нині застосовуються три види порівнянь: історико-генетичні, історико-типологічні та історико-дифузійні.

Історико-генетичні порівняння найчастіше застосовуються для реконструкції первісного суспільства, при вивченні явищ, які мають спільне історико-стадіальне чи єдине генетичне походження. Метод вимагає строгого добору фактів, встановлення їх історичної давності, окреслення ареалів поширення, виявлення аналогій у діючих культурах інших етносів і проведення узагальнень за аналогією.

Історико-типологічні порівняння проводять при вивченні як нині побутуючих компонентів культури етносів, так і тих, які відтворюються на основі різноманітних джерел. При цьому в генетично споріднених культурах виявляють схожі компоненти, вивчають їх генезу аж до виявлення архетипів, окреслюють і картографують ареали їх поширення.

Історико-дифузійні порівняння проводять при вивченні тих явищ традиційно-побутової культури, які набули схожих ознак внаслідок взаємозв'язків і контактів. Таке порівняння не тільки дає змогу встановлювати часові рамки і шляхи поширення окремих культурних елементів, а й уточнює, як запозичені елементи поступово вписуються в культуру конкретних етносів.

Названі види порівнянь дають добрі результати, якщо їх використовувати комплексно. У такому разі порівняльно-історичний метод дає можливість розв'язати найскладніші проблеми етногенезу, еволюції і поширення господарсько-культурних традицій.

Метод типологічного аналізу.

Нині він є загальноприйнятим і універсальним методом систематизації й аналізу емпіричного матеріалу. Він дає змогу виділити з масового фактичного матеріалу загальні і особливі, схожі і однакові явища традиційно-побутової культури, згрупувати їх в окремі системи чи цілісності. Ґоловним поняттям методу є тип — побудована дослідником ідеальна модель, яка передає найбільш істотні ознаки і риси досліджуваних явищ, об'єктів чи етнічних спільнот. При цьому відкидають значну кількість другорядного і неістотного фактичного матеріалу.

Етнологія користується такими процедурами типологічного аналізу, як класифікація, типологізація і періодизація.

Класифікація — упорядкування зібраного фактичного матеріалу, побудова на його основі реальних і конкретних моделей традиційно-побутової культури за схожістю і однаковістю ознак і рис. На цій основі в етнології розроблено релігійну, расову, лінгвістичну, господарсько-культурну, історико-етнографічну та інші класифікації етносів.

Типологізація — науково-теоретична модель упорядкування і виділення особливостей традиційно-побутової культури на основі поєднання кількох особливостей предмета дослідження. Оскільки типологізація — своєрідний інструмент наукового дослідження, то його процедура передбачає виявлення певної кількості відмінних і схожих рис та ознак. Чим більша їх кількість виявляється, тим складніший рівень створюваної типології. Це свідчить, що типологізація завжди дає ієрархічну будову досліджуваних об'єктів від загального до одиничних рівнів. Наприклад, при типологізації традиційного скотарства Українських Карпат другої половини ХІХ-першої половини XX ст. виділяють ієрархічну структуру від господарсько-культурних типів, господарсько-географічних поясів і систем кормозабезпечення до форм, видів і типів скотарства.

Періодизація — побудова наукових моделей однопорядкових ознак традиційно-побутової культури в їх часовому розвитку. Розглядаючи етноси і традиційно-побутову культуру в їх розвитку, етнологія виділяє епохи, етапи, періоди і т.д. Найвиразніше періодизація проявляється в археології, історії первісного суспільства та при вивченні проблем етногенезу. Наприклад, при вивченні первісного суспільства виділяють епохи становлення первісного суспільства, первісної общини та розкладу первісного суспільства, а в кожній із них — етапи та певні періоди.

Типологічний аналіз як своєрідний метод наукових досліджень дає добрі результати тоді, коли поєднуються всі названі вище процедури аналізу. Таке поєднання не лише аналізує вже зафіксовані явища традиційно-побутової культури, але й виявляє конкретні об'єкти, які ще не зафіксовані і не вивчені наукою.

Метод комплексного аналізу. 

В його основі лежить підхід до етносів (їх етногенезу, культури і побуту) як до неповторних міжпоколінних людських спільнот зі своєрідною внутрішньою мозаїкою і складною соціальною структурою. Щоб дати достатньо повну характеристику етнічних спільнот, етнологи проводять комплексні польові експедиції. При їх проведенні прагнуть зібрати якнайповніший матеріал, що дав би змогу скласти детальну характеристику етносів. Але науково описати і характеризувати будь-яку з етнічних спільнот окремій науці не під силу. Тому етнологія широко використовує фактичні дані і висновки інших наук, зокрема: археології, антропології, історії, фольклористики, лінгвістики, географії, зоології, ботаніки, мистецтвознавства, релігієзнавства та ін. Отже, суть методу комплексного аналізу зводиться до широкого використання даних етнографії у поєднанні з матеріалами і висновками інших наук.

Метод компонентного (системного) аналізу.

Використовується названий метод при потребі дати цілісну характеристику етнічних спільнот, що вимагає описати всі складові компоненти етносів як динамічних систем: внутрішню етнографічну мозаїку (етнографічні зони, субетноси, етнографічні групи, етнографічні райони), традиційно-побутову культуру (господарські заняття, поселення, житло, одяг, транспорт, сім'ю, систему спорідненості, сімейні свята, обряди, вірування і т.д.), їх демографічні, соціальні, економічні, мовні, психологічні особливості тощо.

В основі компонентного аналізу лежить кількісна характеристика явищ традиційної культури і побуту. Найефективніші ре­зультати дає метод компонентного аналізу при вивченні етносів як соціальних спільнот, зокрема форм і кількісного складу сімей, систем спорідненості і свояцтва, етнічного складу населення окремих країн чи територій, соціальної структури етносів, рівня їх освітнього і культурного розвитку і т.ін. Компонентний аналіз не лише виявляє всю систему внутрішніх взаємозв'язків між окремими складовими етносів та їх культурою, а й визначає серед них основні та другорядні.

Реконструктивний метод (метод пережитків). 

В основу методу покладено факт про те, що в культурі кожного народу зберігається чимало залишкових явищ (пережитків) культури і побуту попередніх історичних епох у вигляді традиційних звичаїв, обрядів, вірувань, звичок, норм поведінки і виховання, художніх смаків і т.ін. Спираючись на них, можна вести не лише реконструкцію окремих явищ традиційно-побутової культури більш ранніх історичних епох, а й повністю відтворити ділі культурно-побутові комплекси. Метод пережитків достатньо повно розробив Е.Тайлор. Під пережитками він розумів "ті обряди, звичаї, уявлення, котрі, будучи в силу звички перенесені з однієї стадії культури, якій вони властиві, в іншу, більш пізню, є живими свідченнями або пам'яткою минулого." В українській етнології І.Франко тлумачив пережитки як залишки соціального організму попередньої епохи, що можуть видозмінюватись, відроджуватись і функціонувати як складова частина живої соціальної системи.

Пережитки можуть мати одне з трьох значень: а) бути незмінними залишками попередніх історичних епох; б) бути звичаями, обрядами, віруваннями і поглядами, що у процесі змін пристосувалися до нових умов; в) бути заново відродженими традиціями. Спираючись на метод пережитків, вчені відтворили ряд особливостей функціонування первісного суспільства.

Метод пережитків в етнології не є універсальним, бо пережитки дають лише загальні вказівки на історичне минуле народів, на їх основі не можна відтворити традиційно-побутового комплексу етносів. Крім названих методів, етнологія користується ще й методом конкретно-соціологічних досліджень, методом картографування, методом абсолютизації місцевих факторів (чинників) та ін.