Проте основним напрямом європейської колоніальної експансії в Африці на етапі промислово-капіталістичного розвитку стала боротьба за встановлення прямого воєнно-політичного контролю над «Чорним континентом» з метою його інтенсивнішого економічного використання як сировинного придатка та ринку збуту. Щоправда, спочатку «білі цивілізатори» намагалися прикривати свої загарбницькі наміри гаслами «боротьби з работоргівлею», але колоніалізм від цього не ставав привабливішим. Тим більше, що методи завоювань залишалися незмінними, тому африканці в міру своїх можливостей намагалися чинити опір непроханим «благодійникам». І тільки абсолютна воєнно-технічна та організаційна перевага європейських колоніальних армій давала їм можливість досягати перемоги над туземними військами. І все ж опір окремих африканських народів був настільки рішучим і завзятим, що навіть озброєним до зубів колонізаторам нерідко доводилося відступати.

 

Із вождівств Західної Африки особливо тривалу й рішучу боротьбу проти іноземного поневолення вела конфедерація народу Ашанті (Ассанте) — протодержавне утворення, що контролювало межиріччя Вольти і Тано (сучасна Гана), в зоні знаменитого «Золотого Берега». Етнос ашанті, мова якого належала до конго-кордофанської лінгвістичної сім'ї, був войовничим і водночас найчисельнішим (близько мільйона осіб) народом регіону, що забезпечувало йому тривале домінування над навколишніми територіями і народами. Навіть місцеві європейські факторії змушені були платити ашантійським вождям принизливу данину.

 

Першим асантехене (верховним вождем) ашантійської конфедерації став Осей-Кофі Туту [1701—1718], якому вдалося об'єднати під своєю рукою більшість ашантійських племен. Сформувавши на цій основі 60-тисячну армію, Осей-Кофі Туту розпочав інтенсивно поневолювати сусідні народи, посилюючись за рахунок воєнної здобичі й данини (золото, невільники, кола, зброя, тканини тощо). Не завжди Квамана у цих війнах перемагала (в 1752 р. ашанті зазнали відчутної поразки від сусідньої Дагомеї), проте в цілому експансія тривала успішно, і навіть узбережні торговельні факторії європейців змушені були сплачувати асантехене данину. Це особливо болісно сприймалося англійцями, які наприкінці XVІІІ ст. вже витіснили з «Золотого берега» інших європейських конкурентів і намагалися поширити свої колоніальні володіння на північ — углиб континенту. На заваді цим планам стали войовничі ашанті. В період правління асантехене Осей-Туту Кваміни [1799—1824] британці тричі розпочинали війну проти Конфедерації (1805, 1811, 1814) — і тричі зазнавали поразки, щоразу відкуповуючись від агресивно налаштованих ашанті збільшенням данницьких виплат. Тоді колонізатори вирішили змінити тактику, згадавши про вічний принцип завойовницької стратегії: «Поділяй і пануй!». Своїм союзником англійці обрали федерацію народу фанті, які чимало натерпілися від ашантійської агресії і нав'язаних їм асантехене обтяжливих данницьких виплат.

 

Четверту війну проти ашанті англійці розпочали в союзі з фанті у 1824 р., коли в Кумасі після смерті непереможного Осей-Туту Кваміни на престол зійшов його брат Осей-Окото [1824—1838], якого союзники одразу вирішили випробувати «на міцність». Проте й цього разу британці зазнали невдачі. В бою при Ассамі в січні 1824 р. ашанті знову перемогли, загинув англійський губернатор місцевої «колонії Сьєра-Леоне». І лише в серпні 1826 р., виманивши ашанті для битви на безлісу рівнину Додава, де європейці змогли сповна скористатися перевагами своєї вогнепальної зброї, колоніальному корпусу полковника Поурдона вдалося завдати ашанті відчутної поразки. Війна завершилася у 1831 р. укладанням мирного договору, за умовами якого Осей-Окото зобов'язався сплатити англійцям невелику контрибуцію, відмовлявся від будь-яких данницьких домагань щодо європейських фортів та визнавав «незалежність» (тобто перехід під англійський протекторат) дванадцяти сусідніх народів із числа своїх колишніх васалів.

 

Після такої відчутної перемоги на воєнному та дипломанти фронтах, британці вирішили, що міць Квамани зламана назавжди. Для економії коштів вони зменшили свою військову присутність на «Золотому березі» до 160 солдатів, чим скористався асантехене та Осей-Квако Дуах [1838—1868], завдавши нищівної поразки колонізаторам у П'ятій англо-ашантійській війні 1863—1864 pp. Скориставшись англо-голландськими суперечностями, Осей-Квако Дуах закупив у голландців вогнепальну зброю через посередництво місцевих нідерландських фортів. Тоді підприємливі британці викупили в 1871 p. у Нідерландів усі форти на «Золотому березі», чим позбавили англійців можливості здобувати вогнепальну зброю, порох і боєприпаси. У відповідь на цей явно ворожий акт ашанті розв'язали в 1873 р. війну з британцями (1873—1874). За наказом асантехене Коффі-Кінкаллі проти колонізаторів виступили одразу три ашантійські армії, що налічували 12 тис. вояків. Їм протистояли лише нечисленні гарнізони британських фортів (117 офіцерів і 550 солдат) під началом генерал- губернатора сера Гарнета Уольслея. Однак завдяки потужним мурам фортець і перевагам своєї новітньої вогнепальної зброї (гвинтівок і гармат) над кременевими рушницями ашанті, британці вистояли до підходу резервів. Тогочасний уряд торі, який очолював відомий своїми колоніальними здобутками прем'єр Б. Дізраелі, направив до Африки кращий стрілецький полк Великобританії Black Patrol («Чорний дозор»). Довівши в такий спосіб кількість колоніальних військ, задіяних проти ашанті, до 4 тис. вояків, британці завдяки своїй абсолютній воєнно-технічній перевазі потіснили ашанті в битвах при Есаманс, Абракрампе, Амоафуле, Бекве та Ордахсу. В лютому 1874 р. вони захопили й спалили дотла ашантійську столицю Кумасі. Витративши в цих боях усі воєнні ресурси, британці пішли на підписання ще одного мирного договору, за умовами якого асантехене Коффі-Калькаллі зобов'язався припинити людські жертвопринесення, сплати контрибуцію в тисячу унцій (понад 31 кг) золота і визнати «незалежність» усіх своїх колишніх васалів (яких одразу взяла під своє колоніальне крило Велика Британія). Проте й цього разу конфедерація Квамана зберегла свою політичну незалежність.

 

Відтепер ашанті не становили загрози колоніальній експансії британців у регіоні. Проте пам'ять про минулі поразки не давала колонізаторам спокою, і в 1896 р. вони вирішили добити Кваману, розв'язавши проти знесилених ашанті Сьому (останню) англо-ашантійську війну, що більше нагадувала вже каральну акцію, аніж повномасштабне бойове зіткнення. Майже не зустрівши опору, британці за підтримки туземних армій народів фантійга (які протягом десятиліть перебували під гнітом ашанті й тому люто ненавиділи своїх поневолювачів) ліквідували рештки ашантійського суверенітету. В 1896 р. колишня Квамана була проголошена британським протекторатом.

 

Значно динамічніше просувалися колонізатори в Судані, де головними виконавцями «цивілізаторської місії білої людини» виступали французи, їхня колоніальна активність у регіоні починалася з торговельних факторій в районі Сенегалу і Гамбії. Як і інші аналогічні європейські форпости в тогочасній Африці, вони аж до кінця XVIII ст. брали по сильну участь у криваво-прибутковому бізнесі трансатлантичною «трикутника»: «раби з Африки до Америки, сировина з Америки до Європи й продукція західних мануфактур з Європи до Африки» і далі по колу. Велика Французька революція у 1794 р. офіційно покінчила з французькою работоргівлею, а в процесі революційних і наполеонівських воєн більша частина африканських факторій Франції перейшла під контроль «володарки морів» Великобританії. Тільки після завершення епохи наполеонівських воєн реставровані на престолі Бурбони змогли дипломатичним шляхом повернути більшість колишніх французьких фортів у районі Сенегалу й Гамбії під контроль Французького королівства. Навколишні території планувалося використати для організації бавовняних та арахісових плантацій, що мали забезпечувати сировиною французьку промисловість. З аналогічною метою в період правління Луї-Філіппа Орлеанського [1830— 1848] Франція в суперництві з Британією, Голландією, Португалією і Данією намагалася утвердитися на узбережжі Гвінейської затоки, де протягом 1838—1842 рр. французам удалося заснувати кілька укріплених факторій. Проте ефективність такої обмеженої в територіальному відношенні колоніальної експансії виявилася мізерною, а зростаюча французька промисловість потребувала дедалі більше сировини і нових ринків збуту для виготовлених нею товарів. Тому, починаючи від часів Другої республіки [1848—1852], а особливо в епоху Другої імперії [1852—1870] Франція перейшла до масштабних територіальних завоювань у районі Судану.

 

Дрібні прибережні державки (Галам, Гассо, Дакар, Кайор та ін.) впали перед колонізаторами майже без опору. Проте щоб стати володарями Західного Судану французам необхідно було поневолити два значно потужніші місцеві султанати — Тукулерську імперію тіджанітів і державу Уасулу. Тогочасним правителем Тукулерської держави був Ахмаду [1864—1895] — син і спадкоємець знаменитого аль-Хадж Омара. Теократична тіджанітська держава об'єднувала території, на яких мешкало багато народів (бамана, бамбара, сонінке, фульбе та ін.). Більшість із них категорично не сприймали релігійний фанатизм і жорстке етнічне домінування тукулерів, тому сподіватися на їхню підтримку в боротьбі з колонізаторами Ахмаду не доводилося. Ситуацію ускладнювали також релікти династичних усобиць, ініціаторами яких періодично виступали брати правителя, які самі прагнули утвердитися на тукулерському престолі. Тому, коли в 1870-х роках французи почали відкроювати від володінь Ахмаду одну територію за іншою, тукулерський правитель мало що міг їм протиставити. Особливо активно розвивалися воєнні дії в 1890—1894 рр., коли французьким колонізаторам вдалося вийти в район нігерського закруту й окупувати важливий центр регіональної караванної торгівлі місто Іомбукту. Ахмаду зі своїми прибічниками змушений був відступити на південь в район Сокото. Там, уже будучи номінальним правничим неіснуючої тукулерської імперії, Ахмаду ще протягом чотирьох років вів проти французьких інтервентів партизанську війну. Він до самої смерті (1898) залишався непримиренним противником європейської колонізації.

 

Наступним кроком французьких колонізаторів стало завоювання Уасулу. Заснування цієї мусульманської держави народом мандінип було, так би мовити, реакцією даного мандемовного народу на загрозу колоніального поневолення. Річ у тім, шо тодішня мандемоми і держава Малі, яка в минулому об'єднувала більшість мандемонів західносуданських народів, серед яких домінував етнос малінке, втратила статус регіонального гегемона й майже без опору капітулювала в 1860-х роках перед європейською агресією. Отже, народ мандіпі і виявився єдиним з усіх мандемовних етносів, який категорично не захотів миритися з чужоземним пануванням й активно взявся за зброю, коли загроза колоніального поневолення стала реальною. Лідером і фактичним засновником суверенної мандінкської держави Уасулу став колишній успішний работорговець із Бісандугу на ім’я Саморі Туре (1835-1900).

 

Французи, нарешті, усвідомили загрозу, що виникла з боку новоствореної мусульманської держави, і в 1882 р. розпочали бойові дії проти Уасулу. Уже перші зіткнення продемонстрували абсолютну воєнно-технічну перевагу європейців над напіврегулярним народним ополченням погано озброєних загонів Саморі. Щоправда, раптові напади мусульман на невеликі загони колонізаторів, як правило, були успішними. Однак спроба основних сил Саморі захопити штурмом у 1883 р. невеликий французький форт Баммако завершилася цілковитою перемогою європейців. Програвши війну, Саморі Туре в 1887 р. відправив до Парижа рідного сина, який спромігся укласти з Францією почесний для Уасулу мирний договір. Відповідно до його умов Саморі віддавав французам усі свої володіння на лівому березі Нігеру, але зберігав контроль над рештою підвладних йому територій. Причиною такої поступливості французької дипломатії була відсутність необхідних воєнних сил. Більша частина колоніальних військ Франції була задіяна в Судані, де тривали бойові дії проти тукулерів Ахмаду.

 

І Саморі Туре, і французи чудово розуміли, що Паризький мирний договір 1887 р. є лише перепочинком перед новою війною, тому всі свої зусилля альмамі зосередив відтепер на зміцненні воєнною потенціалу імперії. Ядром нової армії стала наймана професійна гвардія (софа — «вершники»), кількість якої постійно зростала (після завершення формування в ній налічувалося 15 тис. бійців). Кожна провінція Уасулу зобов'язувалася підготувати мобілізаційний потенціал у кількості 10 тис. резервістів, яких місцева влада мала навчити й озброїти. У столичному Бісандугу налагодили власне виробництво вогнепальної зброї. Отож, коли французи в 1891 р. наважилися знову напасти на Уасулу, колонізаторам протистояла уже зовсім інша армія: численна, добре озброєна й непогано навчена. Не дивно, що друга кампанія Франції проти Уасулу тривала цілих сім років, і в боях з військами Саморі європейці неодноразово зазнавали поразок. Лише в 1898 р. французькі колонізатори змогли витіснити армію Саморі з Бісандугу, позбавивши її можливостей поповнювати військові припаси. Рештки саморійських загонів була загнано до ліберійського кордону, а сам альмамі потрапив у полон. Щоб зламати волю його підданих до опору, французи показово провезли на коні зв'язаного Саморі Туре через усі найбільші міста Уасулу, після чого колишнього правителя відправили на заслання до Габону. На цьому колоніальне поневолення Західного Судану було завершене.

 

Не менш запеклий опір зустріли французькі колонізатори в ході завоювання Центрального Судану, де за цілковитого занепаду борнуанської та канемської державності боротьбу проти інтервентів очолив іще один прихильник войовничого ісламу Раббах. У 1893 р. він захопив владу в Борну, назвався султаном і переніс офіційну столицю до м. Діква. Французи скористалися династичною смутою, щоб утрутитися в ситуацію. Вони оголосили Раббаха узурпатором і заявили про намір повернути борнуанський престол законному володареві — синові попереднього султана «царевичу» Санді Курі, а згодом розпочали бойові дії. В боротьбі проти Раббаха колонізаторам вдалося заручитися підтримкою правителя держави Багірмі Ґауранга, який постачав інтервентам воду, продовольство та інші припаси, а в 1897 р. навіть визнав над собою французький протекторат. За таких умов наслідки війни неважко було передбачити: у 1900 р. в битві під Кусері французька армія наголову розбила війська Раббаха. Утім, прагнучи зберегти своє реноме, французи спочатку повернули на престол гнаного «законного султана» Санду Куру, потім замінили його братом Букару Гарбаї (заявивши, що Санда Кура — британський шпигун), а вже в 1904 р. офіційно включили Центральний Судан у систему колоніального володіння «Французька Екваторіальна Африка».

 

Британці, після того як нав'язали у 1882 р. режим свого напівколоніального поневолення Єгипту, вважали, що Східний Судан має «автоматично» увійти у сферу їхнього впливу, тож ніяких серйозних проблем із його подальшим підкоренням не очікували. Адже Єгипет на той час уже приєднав до своїх володінь землі східносуданських султанатів. Місцеперебуванням окупаційної адміністрації єгиптян у Судані було м. Хартум. Однак британці забули про релігійний чинник.

 

Єгиптяни, за спиною яких стояла масштабна Османська імперія, повелися в завойованому Судані як типові окупанти: викачували природні ресурси, усували місцеву еліту від участі в управлінні своєю країною, замінюючи її єгипетськими чиновниками, обкладали суданців додатковими (тобто не передбаченими Кораном і Шаріатом) податями, демонстративно ігнорували місцеві мови, замінюючи їх в офіційному діловодстві арабською тощо. За такої ситуації широку популярність серед місцевого населення мали проповіді різноманітних ісламських радикалів (ісмаїлітів, самманітів та ін.), які аргументовано доводили, що хедівський режим Єгипту переродився під впливом масштабних західницьких запозичень, що Оттоманська Порта після Танзимату також перестала бути зразком мусульманської «істинності», а отже влада турецько-єгипетських окупантів над Східним Суданом є владою «невірних», боротися проти яких зобов'язаний кожен «правовірний». Особливої популярності на пропагандистській ниві зажив темношкірий виходець із постнубійського народу данагла Мухаммед Ахмед ібн (вад) ас-Са'ід Абдаллах (1844—1885).

 

Центром повстання заколотники обрали важкодоступні гори Нуба, тому одразу придушити виступ каральним єгипетським загонам не вдалося. До того ж англо-єгипетська війна 1882 р. змусила хедіва Тевфіка зосередити всі військові ресурси країни для відсічі європейцям, і для боротьби з магдістами у нього просто не було необхідних сил. Скориставшись ситуацією, фугара захопили провінцію Кордофан. До їхньої армії масово приєднувалися невдоволені своїм становищем суданці, які повірили в силу магдістів. Протягом 1883 р. повстання охопило всі провінції Східного Судану. Серед окупаційних єгипетських військ почалося масове дезертирство. На прохання єгипетського генерал-губернатора Судану Аладдіна-паші у події втрутилися британці, але й після цього 10-тисячний корпус англо-єгипетських військ під командуванням британського генерала У. Хікса був оточений і поголовно знищений значно численнішими військами фугара в битві поблизу Ель-Убейда (листопад 1883). На початку 1885 р. під контролем Магді Суданського опинився весь Східний Судан. Недобитки англо-єгипетсько-турецьких окупаційних військ заховалися в кількох дрібних фортецях. Повстанці проголосили створення теократичної Магдійської держави на чолі з Магді Суданським — її абсолютним релігійно-політичним та воєнно-адміністративним главою. Столицею Магдії стало місто Омдурман.

 

Наступником Магді Суданського став його «заступник» (халіф) Абдаллах [1886— 1896]. Він завершив розбудову магдійської державності, проте змушений був вести війну на кількох фронтах: проти англо-єгипетських військ на півночі та проти християнської Ефіопії на сході. З півдня і заходу на його володіння націлювалися бельгійці і французи. 90-тисячна магдійська армія виявилася розпорошеною, і в 1898 р. цим скористалися британці. Останній похід на Омдурман очолив новопризначений англо-єгипетський генерал-губернатор Східного Судану Горацій Герберт Кітченер (1850—1916) — кадровий британський генерал з доволі авантюрною біографією (свою військову кар'єру майбутній британський фельдмаршал розпочинав солдатом французької армії під час франко-прусської війни 1870—1871 рр.). Упевненості в своїх силах британцям надавала найновіша зброя — кулемети, які щойно надійшли на озброєння англійських військ. У битві при Омдурмані у вересні 1898 р. англійські кулемети пройшли «бойове хрещення» і продемонстрували свою ефективність: атака магдістів буквально захлинулася у крові й трупах скошених кулеметами фугара, після чого британці, майже не зустрічаючи опору, увійшли в Омдурман, зруйнували гробницю Магді Суданського, розвіяли по вітру його прах й офіційно заявили про ліквідацію Магдійської держави. Через рік британці уклали спеціальну угоду з хедівом, згідно з якою Східним Судан проголошувався спільним англо-єгипетським кондомініумом (тобто територією спільного управління). Фактично Англо-Єгипетськии Судан став колоніальнозалежною від Британії територію.

 

Якщо в Судані та суміжних з ним територіях європейським колонізаторам протистояли політичні утворення, які справді можна було назвати державами, то в районі Екваторіальної та Південної Африки жертвами західної експансії стали типові протодержавні чіфдоми (вождівства), створені народами, які ще не мали розвинених цивілізаційних інституцій, а тому істотно поступалися своїм поневолювачам рівнем соціально-економічного та воєнною технологічного розвитку. Це зумовило надзвичайну вразливість більшості туземних ранньонолітичних утворень. Лише деякі з них знаходили в собі сили відстоювати свою етнокультурну ідентичність від посягань «білої людини». І хоча протягом XVІІІ—XIX ст. в Екваторіальній та Південній Африці існували десятки мілітаризованих вождівств, їхня власна історія є скоріше розділом історії первісного суспільства, аніж складовою історії східних постсередньовічних цивілізацій. В означений період найбільшими ранньополітичними утвореннями даного типу, творцями яких виступали, як правило, місцеві бантумовні етноси, були такі:

• розташоване на теренах сучасних західних областей Демократичної Республіки Коні о (колишній Заїр) та Анголи «царство» Конго, утворене однойменним народом на чолі з «царем» мані;
• «держава» Куба народу бушонго, котра під управлінням свого ньімі контролювала східнозаїрські області;
• «королівство» Луба однойменного народу, лідер якого (мулохве) правив багатими на мідь і алмази землями конголезької провінції Катанга;
• його південний сусід Лунда — продукт однойменного народу, яким управляв мвата-ямво;
• розташоване на самому півдні Африки вождівство кафрів (народу коса), яке провело десять повномасштабних воєн проти європейських англо-бурських колонізаторів, захищаючи свою свободу і незалежність;
• украй мілітаризоване вождівство їхніх північних сусідів зулусів, котрі під керівництвом своїх воєнізованих вождів інкосі протягом XIX ст. наводили жах на своїх сусідів, у тому числі на англійських і бурських колонізаторів;
• работорговельні чіфдоми Міжозер'я, серед яких домінував сформований народом ганда племінний союз Буганда на чолі з «верховним вождем» (кабака);
• розташоване на Мадагаскарі наймогутніше малагасійське вождівство Імеріна (французам довелося провести дві повномасштабні воєнні кампанії, щоб зламати опір малагасійців).

Усі ці вождівства, так само, як і менш організовані інші туземні родоплемінні союзи, не мали ніяких шансів вистояти перед експансіоністським натиском буржуазно-капіталістичного Заходу, тому попри десятиліття кривавого опору всі вони поступово втратили суверенітет, а їхні землі були поділені між імперіалістичними хижаками — Францією, Великобританією, Німеччиною, Бельгією, Італією, Португалією та Іспанією.

 

Своєрідним продуктом афро-європейського синтезу стали утворені на півдні Африки суверенні держави гоміандських переселенців бурів (голл. бур — «селянин»). За своєю цивілізаційною орієнтацією вони були, звичайно, політичними утвореннями західного типу, перенесеними на терени Південної Африки, шо зумовило їхню специфіку (своєрідне використання поневолених туземних людських ресурсів регіону на засадах їхньої рабської чи напіврабської залежності). Характерною ознакою історії бурських держав (Капська колонія, Оранжева вільна держава, Південно-Африканська Республіка Трансвааль) були колоніальні війни за розширення підконтрольних бурам земель за рахунок поневолених сусідніх корінних африканських народів, й водночас захист своєї незалежності від імперської колоніальної експансії Великої Британії, піковим виявом якої стала серія англо-бурських воєн кінця XIX — початку XX ст.