Рубіжний перехід від середньовічної до постсередньовічної епохи на Сході датується кінцем XVII — початком XVIII ст., оскільки всі зазначені вище ознаки якісного переважання Заходу над Сходом саме з тих часів почали виявляти себе на повну силу. На початку XVIII ст. європейці перейшли від стримування турецько-османської агресії до прямого відвоювання європейських володінь Отаманської Порти. Світовий океан, а з ним і світова трансокеанічна торгівля потрапили відтоді під цілковитий контроль провідних європейських флотів — спочатку іспанського та португальського, до яких додалися згодом голландський, англійський, французький та російський. Явно не на користь афро-азійських виробників почала перебудовуватися структура світового ринку, на якому народи Макрохристиянського Світу, використовуючи специфічні особливості своїх периферійних відгалужень (Латинська Америка, Східна Європа та атлантичне узбережжя «Чорної Африки»), почали активно витісняти східних конкурентів за рахунок масовості й меншої собівартості своїх товарів. У результаті, з XVIII ст. бразильський цукор витіснив із ринків не лише Європи, а й Близького Сходу цукор Сирії, Єгипту й Персії, «балтійська» пшениця — зерно арабських країн. Росія стала домінувати на світовому ринку чорних металів, лляних і конопляних виробів, європейські реекспортери латиноамериканських плантаційних культур (чай, кава, рис, бавовник тощо) повністю забезпечили відповідними товарами західні ринки й почали тіснити своїх конкурентів безпосередньо в Азії та Африці. Високоякісні й менш дорогі європейські папір, тканини й одяг, скло, вогнепальна зброя та безліч інших товарів заполонили східні ринки, наочно демонструючи переваги західного способу мислення, організації виробництва, європейських суспільно-господарських й технологічних атрибутів. Змінилася сама психологія новоєвропейських і неєвропейських народів. Переставши дивитися на Схід з повагою, західні народи швидко перейшли до абсолютно протилежних поглядів на співвідношення цивілізаційних параметрів і пріоритетів, розцінюючи східні народи як неповноцінні й відсталі з відповідними колоніальними замашками.

 

Складніше датувати верхню межу східного постсередньовіччя. Завершальним акордом постсередньовічності в історії будь-якої східної цивілізації є момент її колоніального (чи бодай напівколоніального) поневолення, оскільки відтоді для неї починається принципово новий, колоніальний період розвитку. Та процес колоніального поневолення афро-азійських народів Заходом виявився доволі тривалим. Він розпочався на периферії Класичного Сходу ще в XVI—XVII ст. і продовжувався майже до 1930-х років (якщо вважати колоніальними війни фашистської Італії проти Ефіопії чи імператорської Японії проти гоміньданівського Китаю). А за великим рахунком, колоніальна активність європейців на Сході має ще тривалішу історію. Її прологом вважають не лише «Великі Географічні відкриття» XV—XVII ст., а й Хрестові походи XI—ХІІ ст., давньоримську експансію в Північній Африці та Передній Азії і навіть еллінізм IV—II ст. до н.е. Певною мірою з цим можна погодитися, адже усі згадані вище вибухи територіально-експансіоністської активності європейців в афро-азійському регіоні супроводжувалися прямим насильством та пограбуванням, нав'язуванням східним народам свого політичного й релігійного домінування, масовим поневоленням людей і навіть певною деформацією корінних афро-азійських соціальних та господарських інститутів. Проте кардинальних змін економіки, суспільного ладу і традицій на Сході в ті періоди не відбулося. Метою західних колонізаторів могли бути прянощі, раби, шовк, релігійні святині чи щось подібне. Однак до середини XIX ст. європейці отримували все це не шляхом колоніальної експлуатації, а завдяки торгівлі, хай не без примусу й не завжди адекватно-еквівалентної. Століттями східні товари текли на Захід, а назустріч їм ішов потік європейського золота й срібла, і ніякі колоніальні успіхи європейців до XIX ст. не могли кардинально змінити такий стан речей. Ситуація почала швидко змінюватися в XIX ст. Захід, який на той час уже пережив промисловий переворот і перетворив на свої сировинні придатки Латинську Америку та Східну Європу, відчув у собі достатньо сил для прямої колонізації цивілізацій Класичного Сходу.

 

Наслідки не заставили на себе чекати: до кінця XIX ст. під колоніальним управлінням європейців опинилося більш як 90% африканських земель (на яких мешкало 95% населення «Чорного континенту») та 75% азійських територій (44% населення континенту). Водночас Захід так і не зумів нав'язати свій воєнно-політичний колоніальний диктат таким східним державам, як Японія, Китай, Таїланд, Афганістан, Іран, Туреччина, Ефіопія, Ліберія, Непал... Однак, розглядаючи питання про початок колоніальної епохи в історії Сходу загалом, слід мати на увазі створення саме світової колоніальної системи, використовуючи яку Захід активно впливав на суспільно-господарські інститути афро-азійських народів, пристосовуючи їх (нерідко силовими методами) до потреб світового капіталістичного господарства. У грандіозному проекті «колоніальна система» країнам Сходу відводилася роль постачальника дешевих аграрно-сировинних і демографічних ресурсів та ринку збуту для виготовлених на Заході промислових товарів. Використовуючи такий підхід, а також беручи за аксіому, що етапні перетворення не можуть здійснюватися за один день і потребують певного перехідного етапу, ми можемо датувати завершення постсередньовічної епохи в історії Сходу другою половиною XIX ст.

 

Способи втягнення східних цивілізацій у світову колоніальну систему були різними. У найвідсталіших регіонах «Чорної Африки» насадження колоніальних порядків супроводжувалося спробами ліквідувати весь комплекс традиційних соціально-економічних відносин із метою обвальної модернізації їх в інтересах світового капіталу. В більшості східних країн з розвиненою цивілізаційною структурою (Індія, Бірма, В'єтнам, Корея, Індонезія, Цейлон, держави Середньої Азії та ін.), якщо вони потрапляли під пряме колоніальне управління, по можливості ліквідовувалися структури, пов'язані з політико-ідеологічним суверенітетом (державність, неприйнятні для колонізаторів культові традиції, мілітарна свідомість, якщо така існувала, й т.ін.). Соціально-економічний базис таких країн зазнавав глибоких структурних деформацій, спрямованих на його максимально органічну інтеграцію у світову систему виробництва та обміну товарів і послуг в інтересах конгломерату західних метрополій. Напівколоніальний спосіб поневолення поєднував формальне збереження традиційних суспільно-політичних структур східнодеспотичного типу з економічним, а частково й ідеологічним, науково-технологічним та соціальним поневоленням таких країн (Османська імперія, Іран, Таїланд, Непал, Цинська імперія, Ефіопія та ін.) через нав'язування кабальних позик, «цінові ножиці» неадекватної торгівлі, насадження прийнятних для Заходу політичних режимів. В подальшому для придушення радикальних антизахідних рухів і повстань країни-метрополії подавали певну воєнно-дипломатичну й технологічну підтримку таким режимам, пов'язуючи її з відкриттям місцевих ринків для західних товарів і послуг, добровільно-примусовою мобілізацією місцевих трудових ресурсів на виробництво затребуваної світовим капіталістичним ринком сировинної продукції, створення транспортної інфраструктури тощо. Глобальний результат такої трансформації був однаковим: інтеграція країн Сходу у світовий ринок радикально обмежувала їхній воєнно-територіальний, політико-релігійний, суспільно-господарський і науково-інтелектуальний суверенітет, формувала й посилювала комплексну системну залежність афро-азійських народів від конгломерату західних метрополій. Як цілісна система такий «світовий порядок» був вибудуваний у другій половині XIX ст., тому саме цей часовий проміжок слід вважати кінцем постсередньовіччя на Сході.