До початку 1880-х років Ци Сі та її оточення, справедливо сумніваючись у реальних можливостях «самопосилення» Цинської імперії, продовжували здійснювати політику зовнішньополітичних поступок.

 

У країні вільно діяли католицькі й протестантські місіонери. Щоб виправдатися перед Великобританією за вбивство в південній провінції Юньнань англійського консульського працівника (1875), Лі Хунчжан підписав у 1876 р. від імені цинського уряду явно капітулянтську «конвенцію в Чіфу» (нині Яньтай), відповідно до якої для британської торгівлі відкрили ще чотири порти (Ічан, Уху, Веньчжоу та Пакхой (Бейхай)), Англія отримала солідну контрибуцію (200 тис. лянів), а іноземці набули право непідсудності цинським судам — фактично цілковиту дипломатичну недоторканність. Трохи раніше (1872) Японія проголосила своїми острови Рюкю (кит. Люцю), на які Цини також колись претендували, а в 1874 р. після вбивства кількох японських підданих на Тайвані провела на цьому острові, який все ще формально вважався частиною Маньчжуре-Китайської імперії, повномасштабну каральну операцію. У 1885 р. у сумнозвісному для Цинів Тяньцзіні Лі Хунчжан підписав з японським прем'єр-міністром Іто Хіробумі угоду, відповідно до якої Цини визнали за Японією право втручатися в корейські справи (якщо там виникатимуть «серйозні конфлікти») спільно з Цинами, хоча раніше Корея традиційно вважалася формальним васалом Китаю. Однак від початку 1880-х років Цини вирішили, що «самопосилення» має дати свої плоди, і зважилися на конфлікт.

 

Першим серйозним випробовуванням ефективності курсу на «самопосилення» Цинської імперії стала франко-китайська війна 1884— 1885, розв'язання якої спричинили реліктові залишки великодержавної імперської зовнішньополітичної доктрини традиційного Китаю у В'єтнамі. У 1879 р. в'єтнамський імператор Нгуен Зик Тонг [1847— 1883] звернувся до Цинів із проханням допомогти в боротьбі проти французької колоніальної експансії, оскільки на той момент французи контролювали вже весь південь і центр В'єтнаму й намагалися поширити свої колоніальні володіння на Північний В'єтнам. Ще після походів богдихана Хунлі у XVIII ст. В'єтнам формально визнав себе васалом Маньчжуро-Китайської імперії. І хоча реальної залежності від північного сусіда В'єтнам давно не відчував, тепер Нгуен Зик Тонг нагадав Ци Сі про її обов'язки «сюзерена», що має захищати свого «васала» від європейської експансії — і Цини вирішили вдатися до сили.

 

Ще під час розгрому тайпінського повстання частина повстанських армій знайшла притулок у В'єтнамі, рятуючись від цинських карателів. Тепер офіційний Пекін, «вибачивши» бунтівників за минулі провини, визнав їх своїми вояками (назвавши «загонами чорних прапорів»), офіційно «затвердив» їхнього командира Лю Юнфу в генеральському званні й «наказав» їм воювати з французами від імені Цинської імперії. Однак воєнні дії 1882—1884 рр. завершилися відчутними перемогами французів (вони захопили Ханой і тогочасну в'єтнамську столицю Хюе), після чого у тому ж Тяньцзіні Лі Хунчжан підписав із французьким представником, капітаном фрегата Л. Фурньйо, конвенцію про вивід із В'єтнаму китайських військ, відкриття в'єтнамо-китайського кордону для французької торгівлі та визнання будь-яких майбутніх двосторонніх франко-в'єтнамських договорів. Це означало, шо Цини відмовляються від свого сюзеренітету над В'єтнамом. Фактично, це була капітуляція, на яку Ци Сі не пішла. Від імені свого малолітнього племінника богдихана Цзайтяня імператриця-регентша відмовилася визнати конвенцію Лі—Фурньйо, зняла Лі Хунчжана з усіх посад та позбавила його усіх чинів і нагород. Вона не лише припинила вивід «чорнопрапорних» вояків із В'єтнаму, а й перекинула туди близько 50 тис. регулярних цинських військ. Почалася франко-китайська війна 1884-1885 рр.

 

У червні 1884 р. в районі Лангшона поблизу села Бакльєву в'єтнамо-китайська армія завдала французьким колонізаторам першої поразки. Французький уряд Ж.Ф.К. Феррі від імені «Третьої республіки» пред'явив Цинам ультиматум, але його відхилили. Тоді за справу взявся французький флот: у серпні 1884 р. французька ескадра адмірала А. Курбе раптово атакувала Фучжоу, потопивши в бухті Мавей всю південну китайську ескадру (11 броненосців і 12 джонок) та зруйнувавши місцевий арсенал і батареї берегової оборони. І хоча в березні 1885 р. французький експедиційний корпус у В'єтнамі знову зазнав поразки від в'єтнамо-китайських сил під Лангшоном (шо спричинило відставку кабінету Феррі), перемога на морі давала французам можливості для стратегічного маневру. Інтервенти окупували острови Пенхуледао, блокували Тайвань, після чого, долаючи опір китайських військ Фин Цзицая, висадили десант на півдні материкового Китаю і розгорнули наступ углиб провінції Юньнань. Лише загальний страйк докерів Гонконга, який значно ускладнив постачання французьких армій, не дав розгорнутися їхній агресії на повну потугу.

 

Але тут виявилися руйнівні децентралізаторські наслідки політики «самопосилення». У той час, коли південні цинські армії вели важкі бої з інтервентами, лідер північних армії та флоту Лі Хунчжан просто відмовився їм допомогти — і пекінський уряд не міг нічого вдіяти, а тому змушений був знову відступити. Винним у поразках оголосили главу цинського уряду князя Ґуна (його зняли з усіх посад), китайські війська покинули В'єтнам, а в червні 1885 р. знову у Тяньцзіні війну офіційно завершив ще один принизливий для Цинів франко-китайський договір. Згідно з його умовами Цини відмовлялися від свого номінального сюзеренітету над Аннамом (так китайські дипломати іменували В'єтнам) і надавали цілу низку привілеїв французькому капіталу в південних провінціях Китаю (наприклад, у разі будівництва там залізниці Пекін пообіцяв звернутися за підтримкою саме до французь¬ких промисловців).

 

Ганьбу програної французам війни у В'єтнамі поглибила чергова господарська катастрофа. Оскільки цинські чиновники розікрали більшість коштів, виділених на ремонт дамб на Хуанхе, у 1888 р. давно не ремонтовані греблі не витримали натиску повені. Це стихійне лихо, а також наступний голод відібрали життя 2 млн китайців. Ще одна повінь трапилася на Хуанхе у 1893 р. — її жертвами став 1 млн мешканців навколишніх провінцій.

 

Відтепер у Франції не лише були розв'язані руки у В'єтнамі, а й з'явилися довгоочікувані можливості для розширення власної колоніальної експансії в південнокитайських провінціях Ґуансі та Юньнань. «Погріли руки» на наслідках франко-китайської війни й інші колоніальні хижаки: уже в 1890 р. кількість відкритих для іноземної торгівлі китайських портів зросла до 32. Лише Японія видавалася цинській верхівці країною, з якою Маньчжуре-Китайська імперія ще могла суперничати на рівних. Був готовий і плацдарм для конфлікту — Корея. Наслідком стала японо-китайська війна, котра остаточно поховала сподівання Цинів на «самопосилення».

 

У розпалі господарських і воєнно-політичних катаклізмів, що підривали імперію Цин, якось непомітно підріс імператор Цзайтянь: у 1886 р. він став повнолітнім і мав перебрати на себе усю повноту влади в державі. Однак Ци Сі знову знайшла засіб залишитися при владі. Для цього при дворі організували «колективне прохання маньчжурської знаті та придворних сановників» до імператриці-регентші забезпечити «політичну опіку» над «молодим, недосвідченим богдиханом». Ци Сі після тривалих церемоніально-ритуальних «умовлянь» «дала згоду» і продовжувала правити імперією на свій розсуд.

 

 

Пройшовши через горнило цілої низки воєн і повстань середини XIX ст., Цинська імперія перебувала у найглибшій кризі за всю свою попередню історію. Міжнародний авторитет імперії було розтоптано внаслідок поразок в «опіумних» війнах і серії принизливих нерівноправних договорів з Англією, Францією, Росією та США. Традиційне китайське господарство, не витримавши конкуренції з товарами західної машинної індустрії, розвалювалося, втрачаючи цілі галузі. Великих руйнувань зазнала іригаційна інфраструктура країни. До того ж у 1876—1879 рр. Китай уразила страшенна посуха. У п'яти провінціях (Шаньсі, Шеньсі, Чжилі, Хенань і Шаньдун) посіви вигоріли настільки, шо від голоду там померло, за різними підрахунками, від 9 до 13 млн людей. Ще близько 20 млн осіб загинуло безпосередньо у процесі численних воєн і повстань. Загальна кількість цинських підданих скоротилася протягом 1851—1882 рр. з 431 млн до 381 млн осіб, а податкові надходження до імператорської скарбниці зменшилися майже удвоє. Імперію знекровлювали накладені на неї контрибуції. Не дивно, шо європейські дипломати називали тогочасний Китай «хворою людиною Азії» (за аналогією із «хворою людиною Європи» — Туреччиною). Цинська держава переживала гостру соціальну кризу, вихід з якої влада спробувала знайти в «політиці самопосилення». Один з ініціаторів нового курсу Лі Хунчжан назвав її політикою «наслідування Заходу». Сутність її полягала у спробі здійснити воєнно-технологічну й техніко-економічну модернізацію Цинської імперії без «потрясіння основ» традиційної східнодеспотичної цивіпізаційної структури китайсько-конфуціанського типу. Метою політики «самопосилення» (цзицян) проголошувалося «досягнення багатства» (цюфу) за допомогою «засвоєння варварських справ» та «заморських здобутків».

 

У руслі «політики самопосилення» цини погодилися на часткову відмову від традиційної ізоляції від зовнішнього світу, встановили постійні дипломатичні відносини з іноземними країнами, пішли на суттєве зростання зовнішньої торгівлі за рахунок її певної лібералізації, почали запрошувати іноземних спеціалістів для роботи в Китаї та відправляти китайців навчатися за кордон. У 1861 р. в Шанхаї вийшла друком перша в Китаї сучасного тилу газета Шанхай сіньбао («Нова шанхайська газета»), в якій, окрім місцевих новин, з'являлася інформація про життя інших країн, а в Пекіні навіть відкрили школу іноземних мов (1862), де готували перекладачів і дипломатів.

 

Особливу активність виявили за нових політико - економічних умов лідери регіональних китайських військово-чиновницьких клік, формування яких Ціни змушені були допустити у процесі придушення тайпінського та інших народних повстань. Зокрема, привертали увагу модернізаційні зусилля хунаньського угруповання, очолюваного Цзен Гофанєм, та аньхойського угруповання Лі Хунчжана. Плодами їхньої діяльності стало відкриття перших у країні сучасних арсеналів в Аньшіні, Шанхаї, Сучжоу та Нанкіні, збройового заводу в Шанхаї, суднобудівних верфей у Шанхаї, Ханчжоу, Фучжоу, на яких за участі іноземних інженерів налагодили випуск сучасних торговельних і військових кораблів для цинського флоту. В 1881 р. у Китаї збудували першу залізницю, а наступного року в Шанхаї почалося спорудження першої текстильної фабрики сучасного типу. Побудовою нових підприємств «європейського типу» зацікавилася й центральна влада: казенні заводи військового призначення з'явилися в Тяньцзіні, Ґуанчжоу, Гіріні, Ланьчжоу, Ченду.

 

Модернізація потребувала коштів, яких у знесиленій війнами і контрибуціями країні, зазвичай, хронічно не вистачало — і Цини дозволили відкривати в Китаї філіали іноземних банків (ініціативу в цій сфері відразу ж перехопили англійці). У 1865 р. англійськими інвесторами був відкритий перший у країні місцевий британський колоніальний Гонконг-Шанхайський банк. У 1867 р. англійці відкрили в Китаї перше пароплавне товариство, а в 1871 р. після відкриття Суецького каналу (1869) з'єднали телеграфним зв'язком Шанхай з Європою та Америкою. У 1894 р. в Цинській імперії налічувалося вже 101 іноземне підприємство (верфі й доки, чайні та шовкопрядильні фабрики, млини, газові заводи, типографії тощо).

 

Шукаючи гроші де тільки можна, реформатори обклали підданих непосильними податками, а зарплати найманих працівників на заводах і фабриках (де широко використовували майже дармову жіночу й дитячу працю) ледве рятували їх від голодної смерті. Населення підлягало жорсткому військово-політичному та ідеологічному контролю, категорично заборонялася будь-яка опозиційна політична чи профспілкова діяльність. У принципі не існувало трудового законодавства, а на виробництві панувала казармена палична дисципліна. Лібералізація, шо торкнулася іноземних інвестицій, зовсім не зачепила вітчизняний бізнес: із китайських торговців продовжували брати мито на внутрішніх митницях (лікін), новостворена бюрократична служба «чиновницького нагляду й купецького управління» (гуань ду шан бань) чинила регулярний «державний рекет» шодо підприємців. Останні ж, щоб захиститися від сваволі й здирництва властей, змушені були купувати чиновницькі посади або шукати заступництва регіональних владних угруповань чи іноземних фірм.

 

Не дали реформи країні й потужну армію нового типу: «знаменні» війська остаточно розвалилися після фактичної ліквідації привілеїв стану цижень, а їм на зміну почали приходити регіональні військові формування, створення яких розпочалося у процесі придушення тайпінського повстання. Ці військові формування створювались за земляцьким принципом, утримувалися коштом регіональних лідерів (особливо виділялася у цьому відношенні 40-тисячна Хуайська армія Лі Хунчжана та його ж Бейянська («північна») військово-морська ескадра), а тому лише їм і служили, виводячи своїх «благодійників» на вершини політичної влади та захищаючи їхні групові інтереси.

 

Не сприяла зміцненню бойового потенціалу китайських військ і непродумана політика «реформаторів» у галузі імпорту зброї та воєнних технологій: озброєння закуповували в різних країнах без єдиної загальнодержавної програми, а тому придбані гармати, військові кораблі та рушниці часто мали різну стандартизацію калібрів, а відсутність єдиної технічної уніфікації робила проблематичним їх ремонт через різнотипність запчастин і вкрай ускладнювала ефективне використання їх на полі бою.

 

Реформи «самопосилення» так і не вивели Китай із канонів східно-деспотичного суспільства: бізнес цілковито залежав від влади, процес формування буржуазії відбувався з великими труднощами, вона так і не здобула політичних прав, простолюдинів залишили підданими, а не громадянами. В імперії майже не додалося політичних, ідеологічних чи економічних свобод, не виникли виборні органи влади, не з'явилася правова захищеність особи перед сваволею всесильних чиновників, зате відбувався процес руйнівної децентралізації війська та управлінських інститутів. «Самопосилення» виявилося ілюзією, то Цинська імперія відчула досить швидко.

 

 

Продемонстрована в роки опіумних воєн і тайпинского повстання слабкість Цинской імперії і енергійне зміцнення в Китаї колоніального капіталу викликали до життя природну реакцію самозбереження. Проявом її стала політика самопосилення, що стала генеральною лінією імперії в останній третині XIX століття. Поставлені перед очевидним фактом, правителі імперії, починаючи від всесильної імператриці Цисі і її найближчих помічників типа Хунчжана і кінчаючи урядовцями на місцях, були вимушені визнати перевагу європейської зброї і західної техніки. Прагнення запозичати все це і поставити на службу Китаю і з'явилося основою політики самопосилення. Іншими словами, справа модернізації країни керівники цинського Китаю вирішили узяти в свої руки, залишивши за колоніальними державами лише право на торгові операції і фінансування промислового і іншого будівництва. Звичайно, колоніальний капітал теж швидко посилював свої позиції в Китаї в кінці XIX століття, створюючи там свої підприємства і розширюючи зовнішньоторговельний оборот, але все таки основне зростання промислового потенціалу і всієї інфраструктури йшло переважно за рахунок централізованих зусиль китайської держави.

 

Внесли вагомий внесок в цю справу вищі сановники імперії Хун-чжан, Цзен Го-фань, Цзо Цзун-тан і деякі інші. Вже на початоку 60-х років стали на шлях енергійного будівництва в своїх регіонах арсеналів, верфей, механічних підприємств аби переозброїти власні армії і тим посилити боєздатність імперії. Частково ця діяльність фінансувалася за рахунок казни частково — за рахунок поборів з заможних шарів того регіону, котрий знаходився під контролем даного сановника, неабиякою мірою —за рахунок награбованого в ході війни з тайпінами. Компанії, створюючи арсенали і заводи, верфі і шахти, не зупинялися і перед тим щоб привернути приватний капітал — купців, шэньши, землевласників. Але вносячі його власники, як правило, не мали голосу при вирішенні проблем, пов'язаних з виробництвом і фінансами компанії; в кращому випадку вони регулярно одержували свою частку доходу у вигляді відсотків на вкладений капітал. Практично це означало, що принцип капіталістичного виробництва, запозичений у іноземців, в китайській реалії кінця XIX століття знайшов своє відображення в формі державного капіталізму. Теоретично це було обґрунтовано в класичній тезі самопосилення: «китайська наука — основа, західна — щось прикладне». Значення його полягає в тому, що китайська конфуціанська основа в усіх відношеннях не ставиться під сумнів, тоді як вага що запозичає із заходу переймається для того, щоб доповнити основу. До цього варто додати, що в Китаї сталі з'являтися численні твори, що розробляли цей постулат в тому значенні, що взагалі-то всі великі винаходи і досягнення Заходу не що інше, ідей, що як результат запозичають свого часу з Китаю, так що немає нічого дивного в тому, що тепер всі ці дещо видозмінені ідеї китайці мають право узяти на озброєння.

 

Зростання іноземної торгівлі в Китаї вело до накопичення в країні чималих засобів за рахунок митних зборів. Ці засоби, як і іноземні позики, теж йшли на форсування політики самопосилення, в першу чергу на створення індустрії озброєння. Втім, чимала частка їх прилипала до рук гігантського апарату влади, аж до імператриці, яка вважала за краще будувати палаци на гроші, що призначалися для переозброєння армії. Регионалізация країни і продажність апарату влади сильно ослабляли імперію і багато в чому нейтралізували можливі успіхи політики. Протекціонізм і корупція вели до призначення на важливі пости бездарних протеже вищих сановників — і це теж робило свою справу. Звідси — недостатня ефективність політики само посилення , що стало очевидним при перших же серйозних випробуваннях, якими з'явилися війна Китаю з Францією за Індокитай в 1884— 1885 рр. і японо-китайська війна 1894—1895 рр. Обидві війни, в ході яких імперія зіткнулася з добре озброєними і вміло керованими арміями, привели Китай до поразки і чималих втрат: В'єтнам, а потім Корея і Тайвань перестали бути васальними по відношенню до Китаю територіями, частинами імперії.

 

Військові поразки логічно привели до чергового натиску на Китай колоніальних держав, що усилювали свої економічні і політичні позиції в імперії. Основною фінансово-економічною силою в Китаї сталі іноземні банки; в ході так званої битви за концесії держави одержали в свої руки контроль над залізничним будівництвом; чималі гроші іноземний капітал вклав також в судноплавство, бавовняну і деякі інші галузі промисловості. Правда, паралельно з цим продовжувалося і створення казенних підприємств — гірничо-рудних, металургійних, текстильних. Але всі вони, як правило, були економічно неефективними, технічно відсталими.

 

Перші кроки в кінці століття почала робити і китайська національна приватна промисловість, хоча приватні фабрики і інші підприємства були ще, як правило, дрібними і економічно слабкими. Вцілому капіталістичний розвиток Китаю нарощував свої темпи, але форми його були типовими для традиційних східних структур: переважали підприємства іноземного капіталу і казенні, державні. Для розвитку національного капіталу в країні були ще не створені необхідні умови, зокрема правові, економічні. І ця невідповідність цілком відчувалася в кінці XIX століття. Захід, все більш настирливо пропагував необхідність серйозних внутрішніх реформ, які були б здатні звільнити країну від її оков традиційної структури, і відкрити двері для активних перетворень.

 

Все ж таки приблизно до 1875 року в Китаї вже були люди, які, дещо розширивши стару мануфактуру і впроваджували нові способи виробництва, створили невеликі фабрики. Після 1895 року кількість підприємств торговельно-промислового характеру, що належать китайським комерсантам, знов зросла. Проте потужність їх була менше ніж потужність підприємств, що належали урядовцям і компрадорам, або заводів, заснованих в Китаї Англією, США, Німеччиною і Японією після Симоносекського договору.

 

Якщо узяти, наприклад, ткацьку промисловість, то, за даними 1896 року, на території Китаю було 12 ткацьких фабрик з 417 тисячами веретен. На 5 іноземних фабрик припадало 158 тисяч веретен, на 7 китайських їх було 259 тисяч. Якщо з числа веретен на китайських фабриках виключити 65 тисяч, що припадають на фабрики, що належать урядовцям, то на фабрики китайських комерсантів припадало лише 46,5% від загального числа веретен. Капіталовкладення власне китайської національної буржуазії виявлялись вельми невеликими. Слабкість національної буржуазії неминуче виявлялася і в політичному житті.

 

В останній четверті XIX століття посилилося економічне, політичне, військове і ідеологічне проникнення іноземних держав до Китаю. Після так званих опіумних воєн 1839— 1842 і 1856—1860 рр. найбільші портові міста Китаю були відкриті для іноземної торгівлі; іноземні фабричні товари, в першу чергу англійські, дістали широкий доступ на мінський ринок, відтісняючи продукцію місцевої кустарної промисловості. За свідченням сучасника, «у відкритих для торгівлі портах, а також в торгових посадах, містах і селищах внутрішнього Китаю не більш 20% населення одягається в китайські полотна, а інші 80% носять іноземне полотно». В 1863 р. англійці захопили в свої руки управління китайськими морськими митницями, поставивши на чолі їх Роберта Харта.

 

З 1854 року, коли англійці, французи і американці захопили контроль над шанхайской митницею, під різними приводами відбувалося захоплення іноземцями митних органів в різних портових містах Китаю: в 1859 р. за зразком Шанхайського митного управління була проведена реорганізація гуанчжоуской митниці; з 1860 по 1863 рік іноземці відкрили митниці в Чаочжоу, Нінбо, Фучжоу, Чженцзяне, Тяньцзіне, Цзю-пяне, Амоє, Ханькоу і Яньтає; в 1864 році — в Шаньхайгуане; в 1876 —в Цюнхайгуане; в 1877 — в Ічане, Юшку, Оухає, Бейхає; і 1887 —в Гунбее і Цзюлуне; в 1889 — в Лунчжоу і Менцзи; і 1891 — в Чунцине; в 1894 — в Ядуне.

 

В 1883 р. аннамский уряд був вимушений визнати протекторат Франції, проте населення Аннама і Тонкіна продовжувало вести боротьбу проти французьких завойовників.

 

Французи відповіли на це війною проти Китаю. 23 серпня 1884 року французька ескадра без бою потопила китайський флот під Фучжоу. Хоча китайські війська і партизани в Аннаме успішно протидіяли французам, маньчжурський уряд пішов на поступки, підписавши 9 червня 1885 р. мирний договір з Францією, по якому Китай визнавав протекторат Франції над Аннамом, надаючи їй переважні права на торгівлю в провінції Юньнань. Франція, захопивши Аннам, вийшла, таким чином, безпосередньо до південних кордонів китайської імперії.

 

В 1884 році у відкритих портах Китаю проживало 3995 іноземцем (з них: англійських резидентів — 2070, американських — 469, Німецьких — 364 і французьких — 228). В цих містах була 451 іноземна комерційна фірма (у тому числі 229 англійських, 64 німецькі, 31 американська і 20 французьких).

 

В той же період почалося економічне проникнення до Китаю Німеччини. Ще в 1869—1870 роках відомий німецький мандрівник і географ Ріхтгофен виступив з проектом захоплення острова Чжоушань в дельті річки Янцзи з метою створення опорної бази для подальшої експансії і Китаї.

 

В портових містах Китаю в 80-х роках почали з'являтися торгові місії Німеччини, що вивчали економічну кон'юнктуру і пропагуювали німецькі товари. В 1889 році в Шанхаї був створений Германо-Азійський банк.

 

Широко використовували допомогу християнської церкви. У 1830 році католицька церква вже мала в Китаї чотирьох єпископів і дев’ятнадцять священиків — французів, португальців, іспанців і італійців. Після укладення китайсько-американського договору 1844 році до Китаю хлинули натовпи місіонерів різних віровчень. Все вони користувалися правами екстериторіальності, обумовленими цим договором.

 

Орієнтація на Захід», який Чи сам Хун-чжан вважав «золотим часом», потерпіла банкрутство у війні 1894—1895 років; та частина промисловості, яка знаходилася в руках проіноземної кліки, була дезорганізована. Під час японо-китайської війни китайські армія і флот зазнали повної поразки, а іноземні держави активно здійснювали цей розділ на практиці, що спонукало частину маньчжуро-китайського пануючого класу і інтелігенції, зачепленої буржуазними ідеями, прагнули дати відсічі зовнішній загрозі. В цьому — корені ідей національної оборони, що також лежали в основі реформаторського руху. 

 

Тож можна зробити висновок, що низка військових поразок у зіткненні з Західними державами призвели до втрати Китаєм суверенітету і встановлення іноземного контролю за митною системою, створення концесій і сеттельментів явились основним мотивом до пошуку шляхів з кризи. Таким шляхом могли стати лише реформи. Перша спроба реформ – політика самопосилення, яка завершилась поразкою в японо-китайській війні і показала більшу ефективність реформ проведених в Японії. Незважаючи на це політика самопосилення створила умови для формування китайського капіталізму. Будуються не лише військові, а й цивільні підприємства на які починають допускати національний капітал. З виходом на ринок виявляється неефективна політика державного управління в сфері економіки. Здійснюються перші кроки до приватизації промисловості.

 

Створюються дрібні та середні підприємства очолювані торговцями і багатими землевласниками. Китайська промислова буржуазія формувалась за рахунок сільських багатіїв і чиновників. Але китайський уряд продовжував стримувати приватного власника. Третім і найбільш проторованим шляхом розвитку китайського капіталізму стало створення іноземного сектору. На його користь діяла вся система митних відносин Китаю.

 

Тож для розвитку китайського капіталізму характерне одночасне існування найбільш архаїчних форм (мануфактури) і найрозвиненіших (великі фабрики). Монопольне право при цьому належало державі і іноземному капіталу, що ставило нову молоду китайську буржуазію у конфлікт з устоями держави і засиллям іноземців. Маньчжурська династія не була зацікавлена в швидкому економічному розвитку країни, бо це підривало її владу.

 

Потрібно додати ще одну вагому причину – поразка у японо-китайській війні, що сколихнула китайське суспільство, призвела до оформлення двох опозиційних сил: революційно-демократичного руху і реформаторського.