Загибель Надір-шаха стала смертним вироком для його імперії. Масова ненависть підданих до свого правителя була настільки сильною, що його племінник Алі-Кули-мірза (царював під тронним ім'ям Аділ-шах, 1747—1748), котрого після вбивства Надіра хорасанські війська проголосили наступним шахом Ірану як продовжувача надірової династії, поспішив заявити, що його вінценосного родича вбили за його — Аділ-шаха — наказом. Та зберегти цілісність імперії, що не мала ані економічної, ані етнополітичної єдності, уже ніхто не міг. Особливо виразно центробіжні тенденції проявилися на окраїнах. Одразу й назавжди відпав Афганістан (його правителем став Ахмед-хан Дурані із пуштунського племені абдалі). Володарем Південного Азербайджану став полководець Азад-хан Афгані. В Закавказзі Кахетія й Картлі утворили спільну Східногрузинську державу з центром у Тбілісі, яку очолили Теймураз ІІ та його син Іраклій ІІ. З нею межували новостворені мусульманські ханства — Ширванське, Єреванське, Бакинське, Курдське (з центром у м. Хой), Дербентське, а також кілька вірменських князівств Карабаху (місцеві правителі іменувалися меліками). На теренах же власне Ірану першість виборювали три регіонально-кланові угруповання. Північні області контролювали кизилбаші каджари на чолі зі своїм племінним лідером Мухаммед Хасан-ханом. Південь і центр країни опинилися під владою глави лурського племені зендів Керім-хана, а в Хорасані правив уже згаданий племінник Надіра Аділ-шах із кизилбашського племені афшар.

 

Найслабкішим у тріаді виявився Аділ-шах: програвши війну за Хорасан афганцям-абдалі (Ахмед-хан приєднав до своїх володінь Герат), племінник знаменитого войовника виявив цілковиту відсутність талантів полководця і державного діяча, а тому швидко зійшов з історичної арени. В боротьбі ж тюркомовних каджарів з іраномовними зендами перемогу спочатку святкували останні.

 

Зенди в Ірані завжди вважалися підданими неспокійними. їхнім основним заняттям, окрім скотарства, був пограбунок купецьких транзитних караванів, за що шахська влада, для якої спокій на караванних шляхах означав стабільні митні збори, зендів періодично карала. За часів Надір-шаха зендським караванним бандитизмом заправляв Мехді-хан, згодом спійманий і страчений разом із іншими розбійниками-одноплемінниками. Керім-хан, який очолив зендів у момент розвалу імперії Надіра, був племінником страченого Мехді-хана й також вважався великим «авторитетом» у кримінально-грабіжницькому бізнесі. Спираючись на свої бандитсько-племінні збройні формування, Керім-хан почав успішно виборювати владу в країні.

 

Керім-хан виявився вмілим й обережним політиком, тому за часів його правління [1750—1779] у підвладних йому областях зенди припинили бандитизм, а як владно-мілітарна верхівка суспільства зосередилися на відродженні господарських комплексів. Шахський титул обережний Керім-хан прийняти відмовився і правив державою у статусі векіля («повіреного») від імені номінального шаха Ісмаїла III. Зменшення податкового тиску повернуло на поля перських раятів, відродилися міські ремесла, а керімову столицю Шираз прикрасили розкішні архітектурні шедеври (палац, мечеть, базар, караван-сарай, відреставровані гробниці класиків перської поезії XIII—XIV ст. Сааді й Гафіза). Занепад транзитної торгівлі дорогами «Великого Шовкового шляху» спонукав Керім-хана розвивати торговельні контакти з англійцями уздовж морського узбережжя. З цією метою він навіть відвоював пізніше у виснаженої поразками в російсько-турецькій війні (1769—1774) Османської імперії Басру (1775), через яку проходили основні експортно-імпортні операції Перської затоки. Зміцнивши свої позиції, Керім-хан провів у 1760 р. успішну війну проти каджарів. Здолавши війська Мухаммеда Хасан-хана, він знову об'єднав у межах єдиної держави майже весь Іран та Азербайджан (Південний) при вираженому домінуванні у владних ешелонах саме іранського етнічного субстрату над тюркським.

 

У цій війні Мухаммед Хасан-хан загинув, а його син Ага-Мухам-мед потрапив до зендів у полон, де його за наказом Керім-хана оскопили.

 

Та на цьому воєнно-стратегічні успіхи Керім-хана припинилися. Приєднати Хорасан до своїх володінь йому так і не вдалося (Східний Хорасан із Гератом захопили афганці, а в Західному (з центром у Меш-хеді) протягом 1748—1796 рр. володарював афшарський ставленик Шахрох). Не увінчалися успіхом і домагання зендів на Закавказзя. У 1783 р. православний грузинський цар Іраклій II уклав із православною Російською імперією Георгієвський трактат, за умовами якого Грузія переходила під російський протекторат. А коли в 1779 р. векіль Керім-хан помер, в Ірані знову розпочалася війна між каджарами і зендами за домінування.

 

Однак цього разу удача відвернулася від зендів. Доки Керімові родичі гризлися між собою за право контролювати кримінальні зендські угруповання, каджари накопичували сили. Спочатку в кривавих міжзендських «розборках» переміг племінник Керім-хана Алі-Мурад-хан [1781 — 1786], але під час походу на каджарів він упав із коня й розбився. Після його смерті смута поновилася. Наступного векіля Джафара [1786—1789] отруїли, а його син-спадкоємець Лютф-Алі-хан [1789—1794] виявився надто м'якосердим, шоб тримати в покорі кримінальні зендські клани. В 1791 р. вони зрадили свого правителя і здали Шираз каджарам.

 

Різанина тривала півтора десятка років, аж доки в 1794 р. перемогу в ній здобули каджари, яких очолював Ага-Мухаммед (вороги називали його Ахта-хан — «Кастрат-хан»). Останній зендський хан Лютф-Алі втік до Кермана, але зрадники відкрили каджарським воякам ворота міста, сподіваючись на милість Ахта-хана.

 

Озлоблений на весь світ, хан-скопець спочатку закатував на смерть захопленого в полон Лютф-Алі, а потім наказав роздати всіх дівчат і жінок Кермана на поталу своїм солдатам, а керманців-чоловіків поголовно осліпити.

 

Розгромивши зендів, Ага-Мухаммед вирішив нагадати про велич Ірану й колишнім шахським васалам. Першою жертвою стала Грузія, куди Ахта-хан вирушив у 1795 р. Цар Іраклій II Багратіоні сподівався, що Росія, відповідно до умов Георгіївського трактату 1783 р., як сюзерен-покровитель надасть допомогу його країні, але не дочекався. Регулярні грузинські війська (моріге) були надто нечисленні, щоб чинити опір загарбникам, тому після нетривалого штурму Тбілісі впав. Іраклій врятувався втечею, а вояки-мусульмани Ага-Мухаммеда влаштували в православній грузинській столиці різанину, яку місцеві літописці порівнювали зі страшним судом.

 

Навіть умовляння знаменитого поета Саят-Нови (справжнє ім'я Арутюн Саадян, 1712—1795), який писав вірші вірменською, грузинською та азербайджанською мовами і ше за життя був визнаний класиком трьох закавказьких літератур, не подіяли на окупантів: коли Саят-Нова спробував зупинити погром, звертаючись до каджарів (тобто південних азербайджанців-кизилбашів) зрозумілою їм азербайджанською мовою, його зарізали, навіть не вислухавши. Вцілілих тбілісців (22 тис. осіб) Ага-Мухаммед наказав відправити до Ірану, де їх продали в рабство.

 

Повернувшись із Грузії, Ага-Мухаммед відчув себе, нарешті, повновладним правителем і в 1796 р. коронувався в столичному Тегерані шахом Ірану, офіційно започаткувавши в такий спосіб нову шахську династію Каджарів (1796—1925).

 

Останнім регіоном країни, який залишався за межами владних зазіхань Ага-Мухаммеда, був Хорасан, але місцевий правитель Шахрох у рік коронації Ахтахана помер, і похід каджарів на схід завершився майже безкровним підкоренням Хорасану. Шах навіть подумував про похід на Бухару, та його знову відволікла Грузія: російська імператриця Єкатерина II Велика [1762—1796] нарешті відгукнулася на благання Іраклія про допомогу і відрядила в похід на Кавказ армію під командуванням графа В. Зубова. Та невдовзі імператриця померла, а наступний російський самодержець Павел І [1796—1801] відкликав війська, що так і не встигли дійти до Грузії. Зате сюди знову повернувся Ага-Мухаммед, щоб покарати Грузію за проросійські «хитання». Від повторного погрому Тбілісі врятували придворні інтриги: коли в 1797 р. каджарське військо підійшло до фортеці Шуша, двоє шахських слуг, яких Ахта-хан збирався стратити, не стали чекати смерті, а самі вбили свого одіозного владику. Армія проголосила наступним шахом його племінника Баба-хана, який прийняв тронне ім'я Фатх-Алі-шах [1797—1834]. Утім, законність його зведення на трон була доволі сумнівною (дітей, отже й легітимних спадкоємців, у «Кастрат-хана», звичайно, не було, а бажаючих посісти шахський престол у родині Каджарів не бракувало). Кілька років новий шах витратив на те, щоб терором і каральними акціями змусити підданих визнати законність його влади, ознаменувавши в такий спосіб остаточне утвердження Каджарської шахської династії.