Друга хвиля реформ Танзимату за своєю результативністю виявилася ще менш успішною, аніж перша. Дедалі відчутнішим ставало технологічне відставання Туреччини від передових західних країн, посилення її фінансової залежності від закордонних кредиторів, засилля іноземного капіталу на тлі реального розпаду імперії, втрати нею політичної єдності, за умов посилення міжетнічних та міжконфесійних суперечок і періодичних внутрішніх воєнно-політичних катаклізмів. Політика «реформ згори» явно зазнавала краху, тому в середовищі національної османської інтелігенції (письменників, журналістів, учителів, частини чиновників та офіцерів) почали поширюватися явно радикальніші погляди на пріоритети «благодійного оновлення» Порти, шо поступово трансформувалися в рух за конституційне обмеження всевладдя султана й відповідну перебудову самих основ Оттоманської держави — рух, що увійшов в історію під назвою Єні Османлілар («Нові османи»).

 

Організаційним осередком, навколо якого від початку 1860-х років почали гуртуватися прихильники парламентсько-конституційних цінностей, стала газета «Тасвірі ефкяр» («Виразник (Дзеркало) ідей»), яку видавав колишній радник Мустафи Решид-паші, письменник і публіцист Ібрагім Шинасі (1826—1871). Свого часу І. Шинасі навчався у Франції і навіть особисто брав участь у революційних подіях 1848 р. в Парижі, де надихнувся республіканськими ідеями. Його газета почала надавати свої шпальти для пропаганди ліберально-конституційних поглядів, обережно просуваючи ідеї благотворності певного обмеження султанського абсолютизму та перебудови політичного устрою Оттоманської Порти в канонах парламентської конституційної монархії. Особливим радикалізмом вирізнялися в цьому відношенні статті Намика Кемаля (1840-1888), Абдул-Гаміда Зія-бея (1825-1881), Алі Суаві (1838—1878) і, звичайно, самого Ібрагіма Шинасі. Однак сама лише публіцистична активність згодом перестала задовольняти інтелігентів-радикалів, і в червні 1865 р. за ініціативою Намика Кемаля у Стамбулі було засноване перше в османській історії таємне політичне товариство — справжня опозиційна організація під назвою «Товариство нових османів», до якої з часом увійшли близько 250 відповідно налаштованих активістів. Програма товариства передбачала встановлення в Османській імперії конституційного ладу як засобу зміцнення її самостійності й досягнення економічного піднесення через створення сприятливих умов для розвитку національної промисловості, торгівлі й сільського господарства. Водночас «нові османи» категорично виступали за збереження територіальної цілісності Османської імперії, висуваючи ідею «османізму» як доктрини поліетнічної єдності всіх підданих Порти, що мають одну батьківщину (Оттоманську імперію), а тому не можуть претендувати на створення власних окремих національних сепаратних держав. Останнє стосувалося національно-визвольних рухів греків, сербів, болгар, вірменів, курдів та інших не-турецьких (і в більшості випадків — немусульманських) народів із числа підданих Порти. «Нові османи» розглядали їх як антипатріотично налаштованих зрадників величної Османської імперії.

 

Завдяки добре налагодженій конспірації та реформаторському лібералізму влади «новим османам» вдалося досягти значних успіхів у зміцненні своєї організації, зростав їхній ідеологічний вплив у суспільстві. У 1866 р. вони зважилися здійснити заколот, метою якого було позбавлення влади султана Абдул-Азіза та зведення на престол шіренича Мурада, відомого своїми ліберально-радикальними поглядами. Проте змову було розкрито. «Тасвірі ефкяр» закрили, а більшість «новоосманських» лідерів (Намик Кемаль, Абдул-Гамід Зія-бей, Алі Суаві та ін.) змушені були емігрувати до Західної Європи, рятуючись під переслідувань. Там вони налагодили випуск опозиційних газет «Мугбир» («Кореспондент») і «Гюрріепг» («Свобода»), переклали турецькою мовою твори Вольтера, Ж.Ж. Руссо, Ш.Л. Монтескйо, В. Гюго, Л. Ламартіна, Мольєра та інших західноєвропейських класиків, продовжували пропагувати доктрину «османізму», за якою всі піддані султана — незалежно від віросповідання й національності — «діти одної Батьківщини», «османи».

 

У 1867 р. «нові османи», яким удалося уникнути репресій, організували в Туреччині ще одну змову. Цього разу їхня політична акція була спрямована проти візира Алі-паші. Позиція очолюваного ним уряду ніяк не влаштовувала опозиціонерів, оскільки вони вважали її недостатньо радикальною. Змовники планували захопити султана й змусити його відправити Алі-пашу у відставку. Однак змову і на цей раз було розкрито. Кілька десятків її учасників із числа «нових османів» влада заарештувала, після чого, фактично, припинило існування і саме «новоосманське» товариство. Проте склад змовників (серед яких виявилися не лише літератори та викладачі світських шкіл, а й представники духовенства із числа вчителів духовних ісламських медресе, великі чиновники й навіть воєначальники) змусив владу замислитися над проблемою: чи не варто доповнити економічні нововведення Танзимату бодай обережними політичними реформами для зняття напруженості в суспільстві? Виразником та реалізатором програми поміркованих політичних реформ став впливовий османський можновладець Ахмед Мідхат-паша (1822—1883) — колишній соратник Решид-паші, а з 1872 р. — великий візир Порти.

 

Політичну стабілізацію новий візир розпочав з амністії «новим османам», яким дозволили повернутися на батьківщину. Щоправда, коли Намик Кемаль у 1872 р., тепер уже в Стамбулі, зважився публікувати у своїй новій газеті «Ібрет» («Повчання») занадто радикальні статті з критикою уряду і навіть на підтримку Паризької Комуни, його знову вислали із османської столиці, а газету прикрили. Утім до розробки конституційного проекту колишніх «нових османів» усе ж допустили. Тим більше, що внутрішня ситуація в імперії не давала можливості владі зволікати з реформами.

 

Ситуація в Порті справді дедалі більше загострювалася. У 1873 р. Анатолію спіткала посуха, яка завершилася неврожаєм і голодом, що тривав три роки поспіль. Улітку 1874 р. до всіх бід додалася епідемія холери, яка спустошила Ліван і Сирію (вимерли сотні тисяч людей). Природно-екологічний колапс призвів до різкого зменшення бюджет них надходжень, і хоча у 1874 р. влада вдалася до істотного підвишен ня податкових ставок, бюджет 1875 р. було зведено зі 100%-м дефіцитом (доходи вдвоє поступалися видаткам, із них половина мала йти на погашення зовнішніх зобов'язань по кредитам). Різко впав курс турецької ліри, а восени 1875 р. Порта заявила про своє часткове фінансове банкрутство: через брак коштів удвоє були скорочені всі виплати за зовнішніми боргами й водночас удвоє скорочено зарплати всім державним службовцям імперії. Небачене падіння життєвого рівня населення, зростання податків і цілковита відсутність обіцяного зрівнювання у правах мусульман із немусульманами розпалили полум'я народно-визвольних антитурецьких повстань на Балканах: уже в 1875 р. проти османського панування знову повстали Болгарія, Боснія та Герцеговина, а також Македонія. Турки придушували виступи, проливаючи ріки крові, а тут іше в Салоніках невідомі провокатори вбили консулів Франції та Німеччини. Ситуація явно виходила з-під контролю Порти, і в травні 1876 р. на зустрічі в Берліні представники Росії, Австрії та Німеччини прийняли спільний меморандум до Туреччини з вимогою припинити каральні акції і розпочати переговори з повстанцями. Водночас посилився тиск на владні структури і з боку консервативних кіл: у травні 1876 р. у Стамбулі на британські кошти були організовані антиурядові виступи софтів — студентів стамбульських медресе, які вимагали повернення на посаду великого візира, відправленого у відставку після минулих політико-економічних катаклізмів Мідхата-паші. Намагаючись уникнути інтервенції, політична еліта Порти вирішила пожертвувати султаном заради імперії. Змову очолили великий візир Мегмед Рюштю-паша, його радник Гусейн Авні-паша, міністр без портфеля Мідхат-паша, лідер софтів Сулейман-паша та шейх-уль-іслам Гасан Фехмі-ефенді. Фактично, Абдул-Азіза зрадила вся імперська верхівка, а тому шансів на порятунок у нього вже не було. 30 травня 1876 р. заколотники захопили султанський палац Долма-Бахне й проголосили султаном Мурада V (сина Абдул-Меджида). Абдул-Азіз змушений був офіційно зректися влади й за кілька днів раптово помер. Першим актом нового султана стала цілковита амністія «новим османам» й офіційний початок конституційного процесу. Розробку конституції доручили Мідхат-паші, і з червня робота закипіла. Проект ні повного закону обговорювали навіть центральні османські газети, й ночи на Балканах турки вже вели справжню війну з сербами і чорно-іпрцями, влада не зважилася ше раз відкласти політичну реформу. Проте Мураду V не судилося довести цю справу до кінця. Психологічно вразливий (а можливо, й не зовсім психічно здоровий), він не витримав нервового потрясіння, викликаного дикою розправою над султаном та його міністрами, впав у тиху меланхолію і показово відсторонився від державних справ. Фігура нового султана явно не відповідала сподіванням організаторів травневого перевороту 1876 р. У серпні того ж року фетвою муфтія шейх-уль-іслама Гасана Фехміефенді Мурад був позбавлений влади, а на престол зійшов його брат Абдул-Гамід II [1876—1909], який пообіцяв змовникам проголосити конституцію й скликати парламент. Щоправда, після того, як Сербія і Чорногорія виступили в підтримку герцеговинських партизан-повстанців і розпочали проти Туреччини бойові дії, процес прийняття конституції дешо загальмувався. Однак великий візир Мідхат-паша і його найближчий радник із питань написання тексту конституції Намик Кемаль не полишили надій на реалізацію конституційного задуму реформаторів. Особливої актуальності означене питання набуло під час підготовки Стамбульської міжнародної конференції з урегулювання боснійської кризи, на якій представники західних держав представили проект автономізації Болгарії, Боснії і Герцеговини в рамках Оттоманської імперії. За таких обставин лише термінове прийняття конституції як засобу легітимної стабілізації державно-політичного статус-кво Турецької держави могло припинити процес розчленування балканських володінь Порти. Отож, коли 23 грудня 1876 р. Стамбульська конференція, нарешті, почала роботу, церемонія її відкриття супроводжувалася оприлюдненням султанського указу про введення в дію першої Конституції Османської імперії.

 

За своїми основними положеннями Конституція 1876 р. була доволі ліберальним документом. Вона проголошувала особисту свободу й рівність перед законом усіх підданих султана незалежно від віросповідання, цілковиту безпеку особи й особистого майна, недоторканність житла, пропорційний і рівний розподіл податків, забороняла держав ну панщину й незаконні штрафи та конфіскації, гарантувала свободу торгівлі, промислової та аграрної діяльності, свободу друку, гласність судів, передбачала створення двопалатного парламенту (депутати до нижньої палати мали обиратися на основі загального таємного голосування усіх османських підданих незалежно від їхнього віросповідання й національності). Особливий статус зберігався за султаном: його особа проголошувалася священною і недоторканною, він мав особисто призначати міністрів, укладати договори з іноземними державами, зберігав функції халіфа як релігійного глави всіх мусульман (відповідно, іслам проголошувався державною релігією імперії). Всі закони, які приймав парламент, набували чинності лише після їх затвердження султаном. Нарешті, головне, заради чого вся османська еліта так поспішала прийняти означений документ: у першій статті Конституції Османська імперія проголошувалася єдиною і неподільною державою, а всі її піддані — «османами».

 

«Медовий місяць» османського конституціоналізму виявився нетривалим. Уже в лютому 1877 р., після безрезультатного завершення Стамбульської конференції, вкрай консервативно налаштований султан Абдул-Гамід II змістив із посади великого візира головного «конституціоналіста» Мідхат-пашу (його відправили намісником у провінцію). Аналогічно вчинили й з іншими «новими османами». Щоправда, у березні 1877 р. у Стамбулі відкрилася перша сесія нещодавно обраного парламенту (в якому 71 депутат із 119 був мусульманином). Однак коли депутати парламенту наважилися критикувати султанський уряд, цей представницький орган відразу ж розігнали, призначивши нові вибори. У лютому 1878 р. було скликано новий парламент, та коли він наважився висловити недовіру великому візирові за поразки в черговій російсько-турецькій війні, султан знову розпустив парламент, пообіцявши, що нові вибори будуть проведені після успішного завершення війни. Фактично, Конституція 1876 р. припинила свою дію, а на зміну ілюзіям конституційної монархії прийшов відновлений за кращими зразками східної деспотії абсолютистський режим, що увійшов в історію під показовою назвою Зулюм (тур. — «гніт», «насил¬ля», «тиранія»).