Офіційно після завершення епохи середньовіччя Корея вважалася васалом Маньчжуро-Китайської імперії Цин, проте політичні реалії такого статусу були не дуже обтяжливими для корейських правителів із династії Лі (1392—1910), які мали титул ван («король»). Фактично, залежність Лі від цинських богдиханів обмежувалася церемоніальними ознаками зверхності Цинів, що проявлялися ванами при вступі на престол та призначенні офіційного спадкоємця корейського престолу (на це корейські дипломати мали дістати офіційний «дозвіл» богдихана), у визнанні корейськими можновладцями китайського календаря та у використанні в межах корейських володінь системи традиційних китайських мір і цинських монет. В усьому іншому держава Чосон (так офіційно іменувалася корейська держава за часів династії Лі) являла собою цілком суверенну політичну одиницю регіону, що контролювала весь Корейський півострів та значну частину навколишніх островів Жовтого і Японського морів. Більше того, від 1637 р. Корея жила за умов самоізоляції від зовнішнього світу, в якій вани Лі убачали можливість зберегти державний суверенітет, соціально-політичну самобутність і господарську незалежність своєї країни. Навіть зі своїм формальним «сюзереном» — цинським Китаєм — і традиційним сусідом — Японією — контакти корейців жорстко обмежувалися й контролювалися чосонською владою. За несанкціоновані контакти з усіма іншими іноземцями, за спробу нелегального виїзду за кордон, а також за появу самих іноземців у межах Кореї винним загрожували смертна кара або довічне ув'язнення.

 

Населення Кореї на початку XVIII ст. становило близько 3 млн. чол. Столицею держави Чосон був Сеул (близько 100 тис. мешканців). Великими містами вважалися також Кесон, Тегу, Пхеньян, Ийджу, Вонджу, Кванджу, Тонне (нинішній Пусан), однак абсолютна більшість населення мешкала в сільській місцевості.

 

Попри всі перепони розвивалися зовнішні зв'язки Кореї. Серед контрабандних товарів переважали корейські срібло, золото і женьшень. У самій Кореї розвивалися товарно-грошові відносини. Щоправда, активізація міжнародних контактів мала іноді зовсім небажані для влади наслідки.

 

 

За своїм внутрішнім устроєм держава Чосон являла собою класичну східну деспотію конфуціанського типу. Очолював її всевладний монарх (ван), який вважався стратегічним власником усіх земельних ресурсів країни, а також самого життя своїх підданих незалежно від характеру занять, матеріального стану і походження. В дусі конфуціанської етики ван проголошувався «батьком» свого народу, його особа вважалася священною, і навіть справжнє королівське ім'я (так само як і в Китаї) заборонялося вимовляти вголос, тому всі чосонські вани увійшли в історію не під власними іменами, а під офіційними псевдонімами. Опорою ванської влади виступав привілейований служилий стан (янбан) корейського суспільства, який, на відміну від класичних китайських канонів, практично був замкненою кастою, куди жоден простолюдин не міг потрапити. Утім, віддаючи належне принципам конфуціанського управління, влада давала можливість усім, хто бажав, поступити на державну службу, пройти систему державних іспитів (кваго) на знання творів конфуціанської класики і китайської мови. Однак шанс успішно скласти такий іспит мали лише діти самих янбанів, тоді як вихідці із простолюду традиційно визнавалися недостатньо підготовленими до державної служби. За свою службу державі янбани отримували відповідно до посади й рангу (існували дев'ять чиновницьких класів) матеріальне утримання від влади (переважно рисом і тканинами, іноді — грішми), не платили податків, користувалися ексклюзивним правом на носіння шовкового одягу і вважалися начальниками для будь-кого із простолюдинів. Основну масу підданих становили ссанчин (янчин) — юридично повноправні вільні простолюдини (селяни, ремісники, торговці, рибалки, професійні мисливці тощо), які працювали, платили податки, виконували різні повинності на користь держави. За це вони мали право розпоряджатися отриманими земельними ділянками, володіти рухомим і нерухомим майном, свідчити в суді й користуватися іншими відповідними правами. Найнижчий статус у соціальній ієрархії традиційного корейського суспільства мали напівраби нові або чхонін («підлий люд») — юридично неповноправні кріпаки (як державні, так і приватні) та прирівнені до них представники «брудних» професій (м'ясники, проститутки, вуличні артисти тощо). Чхонін не платили податків (за них це робив їхній «опікун»), тому не мали ніяких юридичних прав, не могли без відома «покровителя» міняти професію чи місце проживання і не могли володіти майном, перебуваючи в розпорядженні свого «кріпосника». Чхонін ставали діти «підлих людей», злочинці, ті, хто сам себе продав у рабство, а також підкидьки-знайди.

 

Будучи всевладним монархом, ван одноосібно формував уряд (із шести міністрів) і призначав місцевих намісників, проте всі кадрові призначення в Кореї робилися за канонами конфуціанської етики, а отже, прослуживши два-шість років на одній посаді, кожен чиновник, як правило, підлягав заміні, і, якщо в нього не було формальних провалів у роботі, міг сподіватися на підвищення. До складу держави входило вісім до («провінцій»), котрі своєю чергою ділилися на цю («області»), пу («департаменти»), кун («округи») тахіфнь («повіти»). Найнижчою адміністративною ланкою вважалася сільська община, пов'язана круговою порукою за сплату податків та виконання інших повинностей на користь держави. Общини управлялися виборними старостами, посада яких не вважалася чиновницькою, а тому ніяких соціальних пільг від держави не передбачала.

 

На початку XVIII ст. ванський трон у Сеулі обіймав 19-й представник династії Лі — король Сукджон [1675—1720], який протягом свого доволі тривалого правління намагався зміцнити авторитет династії та всіляко підкреслював її суверенітет. Навіть почав карбувати власну монету, але, щоб не дражнити зайвий раз цинського богдихана Кансі [1662—1722], наказав повністю копіювати при цьому цинські гроші. Проте стабільність ванської влади була доволі відносною, оскільки за урядові посади при сеульському дворі постійно змагалися одразу чотири регіонально-чиновницькі клани — північний, південний, західний і східний. У середині XVII ст. при владі вдалося закріпитися «західним» (лише іноді їх тіснили «південні»), але на цьому двірцеві смути не припинилися: від 1683 р. уже сама «західна партія» розкололася на два ворогуючих угруповання «старих» (норон) і «молодих» (сорон), а отже криваві чвари продовжували тримати країну у стані хронічної урядової кризи. У XVIII ст. Корея увійшла за домінування «молодих», яких очолював спритний царедворець Юн Джин, проте в 1710 р., скориставшися розправою соронів з ванською наложницею, яка була матір'ю спадкоємця престолу, норони взяли реванш. Їхній лідер Сон Сірьоль переконав Сукджона, що, убивши сьогодні королівську наложницю, «молоді» завтра й за нього самого візьмуться, отож з 1710 р. у владних ешелонах запанували «старі». Не забували про свої владні амбіції і представники інших «партій» (східної, південної та північної), які всіляко намагалися укріпити свої позиції в регіонах. Внаслідок їхньої діяльності активізувалися сепаратистські настрої у провінціях, ідеологічними осередками яких стали провінційні конфуціанські «храми слави» (сової) — їх по Кореї налічувалося близько тисячі. Кліка норон, яка на початку XVIII ст. утвердилася в урядових структурах, закликала конкурентів припинити міжкланові суперечки, однак прибутковими посадами з іншими «партіями» ділитися не поспішала, тому грунт для політичної стабілізації Чосону ван Сукджон так і не забезпечив.

 

Після смерті Сукджона престол обійняв Кьонджон [1721 — 1724], якого вдало обплутали своїми інтригами «молоді». Вони переконали вана в тому, що «старі» готують проти нього заколот, і в 1723 р. трони були позбавлені урядових посад, а їхні лідери — страчені. В уряді знову опинилися «молоді».

 

Політична нестабільність украй негативно відбилася на соціально-економічній ситуації у країні. Кліки фаворитів, прагнучи збагатитися протягом свого короткого перебування при владі, збільшували податки й набивали гаманці вкраденими бюджетними коштами. Селяни, не витримуючи податкових поборів, які перевалили за 50% урожаю, почали переселятися у глухі райони або просто тікали від державної юрисдикції, унаслідок чого стрімко скорочувався клин державних земель і зростали розміри приватних наділів, котрі активно «прихватизовувалися» янбанами. Особливо багато махінацій здійснювали чиновники, маніпулюючи «зворотним зерном» (хван-гок), коли навесні селянам для посіву виділяли зерно із державних комор, а восени «повертали» його з великими процентами. Під час операцій хвангок, тільки за офіційними «квотами», чиновники клали собі в кишеню близько 30% «процентного» навару, тоді як селяни перетворювалися на хронічних боржників держави-лихваря, а то й узагалі розорювалися. Наслідком такого господарювання були масові народні бунти. У 1710 р. селянські заворушення охопили одночасно десять повітів головної житниці країни — південної провінції Чолла.

 

Влада не могла більше миритися із загостренням внутрішньої ситуації у країні, і коли на сеульський престол зійшов енергійний ван Йонджо [1724—1776], вона взялася за докорінну реорганізацію чосонського суспільства. Новий король розпочав свою діяльність із нормалізації політичного клімату. Хоча Йонджо здобув свого часу престол завдяки підтримці партії «старих», він проголосив «політику неупередженості» (тханпхьончхек). Йшлося про те, що в майбутньому при розподілі державних посад жодна з партій не матиме ніяких переваг. У руслі обіцяного припинилися репресії проти представників опозиційних «старим» клік, проте ділитися посадами з конкурентами норон усе ж не захотіли, і в 1728 р. обурені дискримінацією у кадровому питанні «молоді», яких очолив новий енергійний лідер Лі Інджва, організували антидержавний заколот. Захопивши владу у трьох південних провінціях, «молоді» вирушили в похід на Сеул, однак були розбиті урядовими військами в боях поблизу м. Асон. Кілька сотень прибічників сорон стратили, проте Йонджо вперто продовжував політику «примирення партій», навіть заборонив подавати йому петиції, в яких би згадувалися міжкла-нові суперечності. Більше того, в 1763 р. до державних іспитів на чин знову почали допускати дітей опальних чиновників, а в 1765 р. вийшов королівський указ про заборону шлюбів між представниками родин однієї «партійної» належності. Це суттєво пом'якшило гостроту столичних міжкланових суперечок, а для приборкання сепаратистських настроїв у провінціях відповідно до королівського указу 1741 р. було закрито понад 300 сової і заборонено створювати нові конфуціанські «храми слави».

 

 

Традиційно корейське суспільство ділилося на чотири основні стану. Янбаєв (дворяни), які формували правлячу верству, займали всі ключові пости в державі. Чунін - «середній клас», ставилися до другорядної аристократії і мали спадкові права на високі канцелярські й адміністративні посади в центральному управлінському апараті і права на провідні посади на місцях. Наступну групу утворювали санміни - «простолюдини», що складали основну масу населення: селяни, рибалки, ремісники, торговці, чиновники нижчого рангу і інші дрібні службовці. На останньому щаблі соціальної драбини знаходилися чхонміни (стан «підлого люду»): що належали державі і феодалам раби, кисен (професійні актриси), м'ясники, плетенщікі. Юридичні основи такого поділу були ліквідовані в 1894 р., але базувалися на ньому відносини зберігалися протягом довгого часу. У період японського колоніального панування традиційна соціальна структура корейського суспільства фактично перестала існувати.

 

У більш пізні часи еліта майже в кожній сфері життя корейців складалася переважно з нащадків янбанов (дворян). Шлюби, як правило, носять становий характер. Подружжя підбирають зазвичай з тієї ж соціальної групи. В той час чоловіки низького походження, що домоглися високого службового становища або багатства, прагнуть і можуть поріднитися через своїх дітей з більш знатними за походженням сім'ями.

 

Кожен представник еліти, незалежно від того, де йому випало народитись, пов'язаний з певним кланом, який здавна асоціює себе з тим чи іншим географічним районом (т.зв. система пон). Важливим елементом соціального життя є зустрічі, контакти, взаємодопомогу з шкільної, кланової і спорідненим лініям.

 

«Політика примирення» дала позитивні наслідки. Варто згадати, що саме за роки правління Чонджо в Кореї налагодили, нарешті, масовий видобуток власної міді, багаті поклади якої виявили в повітах Анбьон, Ньонволь, Суан і Поин. Відтепер країна повністю задовольняла свої потреби в міді, яку раніше змушена була ввозити із-за кордону (насамперед, із Японії). Хроніки кінця XVIII ст. не фіксують більше масових неврожаїв та епідемій, а також масових народних виступів. Ознакою соціально-економічної стабільності країни можна вважати стрімке зростання кількості населення Кореї, яка сягнула на рубежі ХУІІІ-ХІХ ст. 7,5 млн.

 

Попри всі перепони розвивалися зовнішні зв'язки Кореї. Серед контрабандних товарів переважали корейські срібло, золото і женьшень. У самій Кореї розвивалися товарно-грошові відносини. Щоправда, активізація міжнародних контактів мала іноді зовсім небажані для влади наслідки. Так, у 1783 р. з корейським посольством до Пекіна прибув один із впливових лідерів опозиційної «південної» партії Лі Синхун і прийняв там католицтво (хрещений як «падре Петро»), вбачаючи у християнстві ідейну опору опозиції проти домінування у країні проконфуціанськи налаштованих «західних». Не дивно, що поява в Кореї «західного вчення» (як прозвали християнство корейці) занепокоїла офіційний Сеул. Уже в 1786 р. указом Чонджо було заборонено ввозити до Кореї будь-яку християнську літературу, а протягом 1791—1795 рр. репресій зазнали самі корейські католики-неофіти: 11 із них опинилися за ґратами, чотирьох сановників і «безліч простих людей» стратили, а Лі Синхуна покарали засланням. Відтоді католицтво перетворилося на ідеологічний прапор «південного» угруповання, яке під гаслами свободи совісті консолідувало свої ряди задля перемоги в боротьбі за столичне домінування.

 

Після смерті короля Чонджо (1800) новим корейським ваном був проголошений його другий син — 11-річний царевич Кон (ван Сунджо, 1801—1834). Однак враховуючи його неповнолітній вік, тимчасовим офіційним правителем країни з титулом теван-тебі («велика королева — велика государиня») стала королева-вдова Чонсун. Фактично ж влада в Кореї перейшла до королівського діда (по лінії матері) Пак Чунвона та наближеного до Чонсун Кім Чосуна. Все це були представники «центральної» (колишньої «старої західної») партії пьокпха, консолідація якої завершилася ще за часів її боротьби проти «південних» під час заколоту 1762 р., тому програмними основами пьокпха служили: категорично негативне ставлення до спроб реабілітації царевича Чанхона та антихристиянська ідеологічна орієнтація з опорою на авторитет конфуціанства. Основним конкурентом пьокпха в боротьбі за владу виступало «південне» угруповання сіпха, серед лідерів якого набули поширення католицькі ідеї.

 

Нова влада чудово розуміла, що йдеться не просто про релігію. Поширення християнства ламало статус самоізоляції Кореї, а отже ставило під сумнів економічну та воєнно-політичну стабільність Чосону. Найгірші побоювання із цього приводу підтвердив янбан із числа сіпха Хван Сайон, який у спеціальному листі, відправленому в 1801 р. до Пекіна, звернувся до західних християнських місіонерів, що перебували при цинському дворі, із закликом до всіх європейських держав здійснити військове вторгнення в Корею з метою повалення чинної влади заради забезпечення свободи християнської пропаганди у країні. Лист було перехоплено. Хван Сайона стратили, після чого в Сеулі та на півдні країни стратили 500 (серед них були Лі Синхун, Лі Кахван, Чон Якджон та інші лідери «південних») і відправили в заслання ще 400 найактивніших корейців-християн. Завершилися «гоніння року сін-ю» («металевого півня», відповідав 1801 р. християнської ери) оприлюдненням від імені малолітнього вана офіційного звернення до його підданих «Про покарання єресі» («Toca кьонмун»), у якому репресії пояснювалися бажанням зберегти чистоту конфуціанства в боротьбі проти «заморської єресі».