У XII ст. значний вплив на становище хорватських земель справляла боротьба між Угорщиною і Візантією за домінування в регіоні, а також наполегливі спроби мадярів вийти до Адріатики. Протягом 1162-1163 pp. хорватський бан Белош підтримував Візантію, але внаслідок перемоги угорського короля Стефана IV втратив не лише місце бана, а й власне життя.

Однією з важливих подій XIII ст. була навала татаро-монголів, які в 1241-1242 pp. дісталися далматинського узбережжя, завдавши величезної матеріальної шкоди землям, через які пролягав їхній шлях. У Далмації татари не досягли особливих успіхів, оскільки їхня нездоланна у відкритому полі кіннота нічого не могла вдіяти проти потужних фортечних мурів далматинських міст, однак посіяли страх серед місцевої людності.

Наприкінці XIII ст., коли дедалі активнішу роль у Далмації та в цілому на Балканах стала відігравати Венеція, населення Хорватії, захищене авторитетом угорської корони, жило відносне стабільно й спокійно. Водночас на узбережжі хорвати, під про¬водом князів Брибирських, намагалися чинити опір Республіці Святого Марка, відстоюючи власні національні інтереси.

Певна стабільність політичної ситуації в Хорватії в черговий раз була порушена в XIV ст., коли припинення в Угорщині династії Арпадів спричинило розгортання тривалої міждинастичної боротьби за мадярський престол. Спочатку за монаршу корону змагалися дочки Лайоша Великого, який помер у вересні 1382 p., не маючи наступників-чоловіків, а згодом представники іноземних династій — Сигізмунд Люксембурзький та Ласло (Владислав) Неаполітанський, до яких незабаром приєднався брат французького короля Карла IV Людовик Орлеанський.

Хорватське дворянство активно втручалося в ці події, розподіливши свої симпатії поміж ними всіма. Серед прибічників Владислава особливо відзначилися пріор монастиря Врана Іван Паліжна та представник відомої на той час родини Хорватів Іван, бан Мачви (його брат Павле був загребським біскупом). Протягом лютого-березня 1387 р. об'єднане хорватсьхо-боснійське військо, очолюване Паліжною, Хорватом і боснійським воєводою Хрвоє Вукчичем, штурмом узяло Загреб і встановило свій контроль майже над усією "Вузькою" Хорватією та Славонією. Воєнне щастя ще деякий час посміхалося хорватам, однак зміни у зовнішньополітичній розстановці сил урешті-решт змусили їх шукати зближення з королем Боснії Твртко — на той час одним із наймогутніших правителів на Балканах.

З кінця 80-х років уся "Вузька "Хорватія та значна частина Далмації входили до складу держави Твртко — Боснії, та оскільки в березні 1391 р. Твртко раптово помер і створена ним й утримувана його особистим авторитетом держава невдовзі розпалася, хорвати знову залишилися без надійних покровителів.

Поява на Балканах нової потужної політичної сили — османів, а також поступове загарбання ними нових теренів протягом першої половини XV ст. вплинули на стан справ у хорватських землях. На тлі масового переселення сербського та іншого християнського населення з областей, що потрапили під владу Порти, до сусідніх країн, у тому числі до Хорватії, розпочався активний вихід хорватів з місць постійного проживання, яким загрожувала османська експансія, у внутріш¬ні райони Угорщини й Австрії.

У 1527 р., після нищівної поразки угорського війська від османів у битві під Мохачем у серпні 1526р., Сабор "Вузької" Хорватії, щоб урятуватися від турків, обрав своїм королем Фердінанда Габсбурга. Ця подія започаткувала новий етап хорватської історії.

На Балками слов'яни принесли досить розвинену матеріальну та духовну культуру, основні риси якої зберігались і на їхній новій Батьківщині. Хорватські дослідники одностайно стверджують, шо давні слов’яни, які прийшли на Балканський півострів у VII ст., мали плуг власної конструкції, що перевершував аналогічні знаряддя обробки землі у римлян, а також інший сільськогосподарський реманент, ткацький верстат тощо, котрі без особливих змін використо¬вувалися упродовж наступних століть.

Матеріальна культура та соціально-економічна організація материкової Хорватії і розташованої на узбережжі Адріатичного моря Далмації мали свою специфіку, що зростала під впливом інонаціональних чинників. Разом з тим спільна слов'янська основа забезпечувала їхню спорідненість і близькість.

Важливим кроком уперед у соціально-економічному розвитку стало для хорватів, як і для інших народів Європи, будівництво міст як центрів торговельно-господарського життя. Зміцнення і розквіт далматинських міст і Дубровника відбувається раніше, аніж становлення міських центрів у "Вузькій" Хорватії та Славонії, шо зумовлювалося конкретно-історичними особливостями різних хорватських земель та навколишніх районів, зокрема активним розвитком морської торгівлі й ремесел, продукція яких вивозилася за межі країни.

У загальному річищі розвитку міст і збільшення їхнього значення в житті областей і територій протягом ХII—ХIII ст. зростає й посилюється місто Загреб. Перші згадки про нього датуються кінцем XI ст., коли тут було засновано єпископство. Після приєднання до Угорщини Загреб став адміністративним осередком — тут розташовувався центр однієї з трьох хорватських жупаній. У 1217 р. в Загребі завершено будівництво кафедрального собору в романському стилі, на церемонії урочистого відкриття якого був присутній угорський король Андрей II. У 1243 р. в Загребі знайшов порятунок від переслідувань татаро-монголів угорський монарх Бела IV. Для Загреба ці відвідини закінчилися трагічно: татари захопили місто й спалили його. Разом з іншими будівлями нападники зруйнували й кафедральний собор.

Завдяки своєму надзвичайно вдалому розташуванню на найвигіднішому шляху з Центральної Європи до Італії та Далмації, Загреб традиційно привертав до себе особливу увагу. Тому місто швидко відбудували, й воно знову перетворилося на один з провідних центрів ремісництва й торгівлі. Цьому значною мірою сприяло надання Загребу статусу вільного міста, підпорядкованого безпосередньо королю, що відкривало в ті часи додаткові перспективи в організації як самого виробничого процесу, так і реалізації створених матеріальних цінностей.

Ремісництвом і торгівлею у "Вузькій" Хорвати на перших порах займалися переважно іноземці. У Загребі в XIII ст. діяли спілки, в які ремісники об'єднувалися не за фаховим, а за мовно-етнічним принципом. Таких об'єднань існувало чотири: слов'янське, угорське, латинське (італійське) та німецьке. Згодом, унаслідок асиміляції та кроатизації, виникли національні кадри, що відіграли важливу роль як в економічному, так і в культурному розвитку нації.

У сільському господарстві в хорватських землях того періоду домінували феодальні відносини, причому як феодали виступали і світські можновладці, й церква. Рівень та умови життя населення були вкрай низькими, що спричинювало постійне соціальне напруження й нерідко призводило до антифеодальних повстань. Одним із найпотужніших вважається повстання в Загребській єпархії в XIV ст., спрямоване проти церковних поборів (десятини).